Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

просив? Якщо залишу його тут, а сам зникну, до нього можуть виникнути запитання, а якщо до дізнання долучиться й Джуліан, нічим добрим це не закінчиться. У кращому разі Ґанелон стане вигнанцем на рідній землі (а він таки вважав це королівство рідним), у гіршому — його зітруть на порошок. А якщо він навіть і вціліє, то легко стане на злочинний шлях, і втретє йому це навряд чи минеться безкарно. Як не крути, а доведеться дотримати слова та прихопити Ґанелона. Хіба що він передумає і захоче залишитися тут. Якщо це станеться... Що ж, я міг навіть позаздрити тим розбійницьким перспективам, які відкривалися перед ним в Авалоні. Адже сам був би не проти затриматися тут надовше, покататися з Дарою у горах, поблукати полями, лісами, поплавати річкою на човні...

Отже, я згадав Дару. Знав про її існування, і це трохи змінювало ситуацію. Не можу сказати, наскільки, але змінювало. Попри всі наші чвари, як великі, так і дрібні, ми, діти Амбера, продовжуємо почуватись єдиною сім'єю, завжди цікавимося новинами про братів та сестер, із непідробною цікавістю стежимо, хто яке місце посів у мінливій картині родинних стосунків. І скільки разів було так, що з інтересом вислухана свіжа плітка вберігала від убивчого удару. Інколи я уявляю все наше сімейство як зборисько змалілих засушених сварливих баб, зайнятих чимось середнім поміж відпочинком і стрибками через бар'єри.

Я ще не знав, куди вписати Дару в цій картині. Вона й сама до пуття не розуміла, де її місце. Що ж, крок за кроком, і дівчина це з'ясує. Щойно всі родичі дізнаються про неї, від покровителів та вчителів не буде відбою. Тепер, коли я просвітив її стосовно наших властивостей, це питання лише часу. Рано чи пізно вона стане повноцінним учасником наших ігрищ. Під час розмови у ліску я здавався собі змієм-спокусником, але ж, чорт забирай, не можна позбавляти її права на знання! Вона так чи інакше про все дізналася б, то вже краще швидше, щоб мати більше можливостей для хоч якогось захисту. Для її ж блага!

Авжеж, цілком можливо — і найімовірніше, так воно й було, — що мама і бабуся Дари жили, не маючи й гадки про власне походження...

Куди це незнання привело? Дара казала, що їх убили.

А чи не сталося так, подумав я, що довга рука Амбера дістала обох аж із Тіні? І якщо це факт, то чи не потягнеться вона знову?

Бенедиктові варто було захотіти, й він став би таким самим настирним, підлим та жорстоким, як і будь-хто з нас. А може, й ще жорстокішим. Без вагань вступив би у боротьбу, захищаючи свій інтерес. Якби потрібно було убити брата чи сестру, він пішов би на це без найменших вагань. Схоже, Бенедикт вірив у те, що коли ніхто з наших не знатиме про існування Дари, а вона буде у повному невіданні стосовно свого походження, це захистить її від можливих загроз. Якщо він дізнається про мої витівки, мені добряче перепаде на горіхи, і це стало ще однією причиною мого поквапного від'їзду. А Дарі я розповів усе аж ніяк не для того, щоб насолити Бенедиктові. Просто хотілося, щоб із дівчиною не сталося нічого поганого, а Бенедикт, як здалося мені, з цим не дуже справляється. Поки повернуся, вона матиме достатньо часу, щоб усе обміркувати. В неї буде чимало запитань до мене, і я обов'язково скористаюся нагодою застерегти її та втаємничити у деякі подробиці.

Я заскрипів зубами.

Та чи потрібно це мені? Почну правити Амбером, і все буде зовсім не так, як тепер. Неодмінно не так...

Чому ніхто досі не винайшов спосіб змінити людську сутність? Колись, потрапивши до тіні, я втратив пам'ять, розпочав нове життя — і що? Залишився тим самим Корвіном, що й колись. Було б від чого впасти у розпач, якби не одна обставина: Корвін, який сидів у моєму нутрі, цілком мене влаштовував.

На тихій річковій гаті я змив із себе куряву й піт. Із голови не виходила Чорна дорога, що так отруювала життя моїм братам. Скільки всього я ще мав зрозуміти!..

Ґрейсвандір поклав так, щоб він був напохваті. Коли слід через Тіні ще свіжий, будь-хто з наших родичів може відстежити мене за ним. На щастя, ніщо не перервало мого омиття, а на зворотному шляху тричі траплялися різні створіння, примушуючи братися за меч.

А втім, цього і слід було чекати, оскільки назад я їхав значно швидше...

Коли завів Стара до стайні, було ще темно, хоча світанок уже топтався на порозі дня. Я почистив коня, котрий був надто збуджений після скачки, поговорив з ним, заспокоюючи, погладив по шиї, тоді заповнив ясла кормом і напоїв гривастого. Із протилежного стійла вітально заіржав Дракон — жеребець Ґанелона. Я розчистив місце між водяною помпою і задньою стінкою стайні. Де б притулитися, щоби хоч трохи подрімати?

Конче мав відпочити. Кілька годин сну — і я буду знову готовий до великих звершень. Але сон під дахом Бенедикта — це було б вершиною тупої нерозважливості. Ні, Корвін не з тих, хто дозволить узяти себе голіруч! Я частенько казав, що хотів би померти у ліжку, проте в глибині душі мріяв, щоб у глибокій старості на мене наступив слон, коли займатимуся любов'ю.

А втім, моя упередженість не поширювалася на Бенедиктові запаси віскі, якого мені так кортіло ковтнути. В будинку було темно. Я тихенько пробравсь усередину, пройшов на кухню і відшукав там буфет.

Налив собі міцного віскі, випив, налив ще й відійшов з келихом до вікна. Вид відкривався ген-ген куди. Будинок стояв на схилі пагорба, місце для нього Бенедикт вибрав гарне.

— «Білів під місяцем широкий шлях...» — процитував я вірш і здивувався, почувши, як звучить мій голос. — «...а блідий місяць плив...»

— Так і є! Так і є, Корвіне, хлопчику мій, — озвався раптом голос Ґанелона.

— Я й не бачив, що ти там сидиш, — проказав до нього неголосно, не відвертаючись од вікна.

— Бо сиджу тихенько, не галасую, — іронічно пояснив Ґанелон.

— Он як! Скільки ж ти випив?

— Аніскілечки, — мовив Ґанелон. — Принаймні поки що. Але якщо ти хочеш бути чемним хлопчиком і подаси мені келишок...

Я обернувся.

— Чому ж сам не наллєш?

— Мені боляче ворухнутися.

— Добре.

Повернувшись до буфета, я налив келих віскі та подав Ґанелону. Він повільно підніс посудину до