Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім я нарешті отримала відповідь на свій лист. Телефонний дзвінок від Джона. Спершу обережне намацування: чи я сама, чи у від’їзді чоловік? Потім запрошення: чи не прийду я на вечерю, ранню вечерю, і чи не візьму з собою доньку?
Я прийшла до будинку з Кріссі в колясці. Джон чекав коло дверей, одягнений у біло-синій різницький фартух.
— Проходь аж за будинок, — запросив він. — Ми приготували braai, печеню.
Тоді я вперше побачила його батька, що сидів навпочіпки над вогнем, неначе замерз, тоді як насправді вечір був досить теплий. Трохи захрустівши суглобами, старий підвівся й привітав мене. Він видавався хворобливим, хоча, як виявилось, мав тільки шістдесят скількись там років.
— Радий бачити вас, — мовив він і приязно всміхнувся. В нас від самого початку склалися з ним добрі стосунки. — А це Кріссі? Привіт, моя дівчинко! Прийшла провідати нас, еге?
На відміну від сина, батько розмовляв із важким африканерським акцентом. Але його англійська мова була цілком пристойна. Я дізналася, що він виріс на фермі в Кару, мав багато братів і сестер. Вони навчилися англійської мови від якоїсь учительки, — поблизу не було школи, — міс Джонс чи міс Сміт, що приїхала з Англії.
В обгородженому мурами районі, де жили ми з Марком, кожен будинок мав на затиллі навмисне збудоване місце для барбекю. А тут, на Токай-роуд, таких вигод не було, горіло лише багаття з кількома цеглинами навколо. Мені видавалося неймовірно безглуздим мати відкритий вогонь, коли поряд буде дитина, надто така, як Кріссі, що ще нетвердо стояла на ногах. Я вдала, ніби торкаюся дротяної сітки, вдала, ніби кричу від болю, відсмикую руку, смокчу її. «Гаряче! — крикнула я Кріссі. — Обережно! Не торкайся!»
Чому я пам’ятаю цю деталь? Через смоктання. Адже я знала, що Джон дивиться на мене, і тому навмисне затягла цей момент. Я мала — даруйте, що вихваляюся — тоді гарні вуста, немов створені для поцілунків. Моє дівоче прізвище — Кіш, де останній звук передає літера ś із діакритичним значком, але в Південній Африці, де ніхто не знає про ці кумедні значки, його завжди вимовляли, як Кіс, тобто поцілунок англійською мовою. «Кіс-Кіс», — сичали дівчата в школі, коли прагнули спровокувати мене, «Кіс-Кіс» — і хихотіли, прицмокували губами. Але мене це не зачіпало. Що поганого, якщо твої вуста створені для поцілунків, думала я. Гаразд, кінець відступу. Я цілком розумію, що ви хочете почути про Джона, а не про мене і мої шкільні роки.
Смажена ковбаса і печена картопля — ось меню, яке з такою силою уяви склали ті двоє чоловіків. До ковбаси був томатний соус із пляшки, до картоплі — маргарин. Господь його знає, з яких тельбухів зробили ту ковбасу. На щастя, я захопила з собою для Кріссі кілька малих баночок «Heinz» із дитячим харчуванням.
Я послалася на жіночий апетит і взяла собі на тарілку тільки одну ковбаску. Марк часто не бував удома, і я помітила, що їм дедалі менше м’яса. Але для цих двох чоловіків існували тільки м’ясо і картопля, більш нічого. Вони їли однаково, мовчки, запихаючись їжею так, ніби її будь-коли могли відібрати. Самотні їдці.
— Як просувається бетонування? — запитала я.
— Ще місяць — і з Божої ласки закінчу, — відповів Джон.
— У домі справді великі зміни, — додав батько. — Тут навіть сумніву немає. Набагато менше вогкості, ніж було. Але робота тяжкенька, правда, Джоне?
Я одразу впізнала той тон — тон батька, охочого похвалитися своєю дитиною. Моє серце пройнялося співчуттям до бідолашного чоловіка. Синові вже за тридцять, а про нього годі сказати щось іншого, крім того, що він уміє вкладати бетон! Яким важким і для сина є оцей тиск із боку батьківського прагнення пишатися! Якщо й була якась причина, чому я так добре вчилася в школі, то лише прагнення дати моїм батькам, які жили вкрай самотнім життям у цій чужій країні, що-небудь, чим можна було б пишатися.
Як я вже казала, англійською мовою батько володів цілком пристойно, але вона вочевидь не була рідною для нього. Яку-небудь ідіому, скажімо, «тут навіть сумніву немає», він промовляв пишаючись, немов сподівався аплодисментів.
Я запитала батька, що він робить («робить» — яке пусте слово, але він здогадався, про що я запитую). Відповів, що працює бухгалтером у місті.
— Мабуть, довгенько добиратися звідси до міста, — сказала я. — Чи не було б вам краще жити десь ближче?
Він щось промимрив у відповідь, що саме, я не розчула. Запала тиша. Я, вочевидь, зачепила за живе. Я змінила тему розмови, але це не зарадило.
Я не сподівалася багато від того вечора, але безбарвність розмови, довгі мовчанки та щось інше в повітрі — незгода чи невдоволеність між ними обома — цього всього виявилося більше, ніж я була готова перетравити. Їжа мала страхітливий смак, розжарене вугілля посіріло, я вже замерзала, почало сутеніти, Кріссі кусали комарі. Ніщо не зобов’язувало мене й далі сидіти на тому забур’яненому подвір’ї, ніщо не зобов’язувало брати участь у родинних незгодах людей, яких я майже не знала, навіть якщо один був, власне, моїм коханцем. Тож я взяла Кріссі й поклала до коляски.
— Не йди ще, — просив Джон. — Я зварю каву.
— Я мушу йти, — відповіла я. — Дитині давно вже пора спати.
Коло хвіртки він намагався поцілувати мене, але я була не в настрої для поцілунків.
Після цього вечора я переконувала себе, заспокоївшись на такому варіанті подій, що невірність мого чоловіка спровокувала мене такою мірою, що я, щоб покарати його і врятувати власне amour propre[47], пішла й на короткий час сама виявила невірність. Тепер, коли стало очевидним, якою помилкою була ця невірність, принаймні в аспекті вибору спільника, невірність мого чоловіка постала в новому світлі, можливо, теж як помилка, тож у такому разі не варто й переживати.
Вихідні дні, коли мій чоловік бував удома, думаю, слід прикрити покривалом скромності. Я й так сказала вам досить. Дозвольте лише нагадати, що саме на тлі цих вихідних розвивалися мої стосунки з Джоном у буденні дні. Якщо Джон став більш ніж трохи заінтригований і навіть закохався в мене, то тільки тому, що зустрів у моїй постаті жінку на вершині своєї жіночої сили, жінку, що жила інтенсивним сексуальним життям — життям, яке насправді майже не мало нічого спільного з ним.
Містере Вінсенте, я чудово усвідомлюю, що ви
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.