Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Шпагат — чудовий пес, — відповіла вона. — Сьогодні мало не вкусив нового лакея. Ой, я ж забула сказати вам, що в нас є лакей. Чим ми не вельможі?

— Безумовно, це останній крик моди! — захоплено вигукнув Баркер.

— Лакей — лише половина подружньої пари, — призналася Каррол, — але він із самої Англії, і вам доведеться визнати, що це неабищо.

За хвилину згаданий джентльмен з’явився у дверях і оголосив — гучно і співуче:

— Вечеря готова!

Очі всього товариства звернулися на нього. Тон вигуку вражав, і всі зірвалися на ноги, ніби їм різко наказали перейти в іншу кімнату. Каррол вирішила завтра поговорити з лакеєм про його голос.

— Зараз я пошлю його надвір, щоб оголошення звучали тихше, — сказала вона з награною веселістю, коли товариство прогулювалося.

— Чарівливо, — пробурмотів Баркер, усміхаючись.

Кільканадцять разів за всю вечерю звучали зауваження, недбалі й випадкові, які дали Полінґові знати, що все змінилося. Чиєсь розлучення обговорили дуже вже докладно: що вона сказала і який він жорстокий; у цьому викладі містилися й подробиці про те, з ким нині зустрічається кожне з цієї подружньої пари.

— Кажуть, що ви двоє можете слугувати надзвичайним зразком у Раї, — сердечно мовила місіс Ґей. — Ви єдине відоме подружжя, що ніколи не свариться між собою на людях за будь-яких умов.

— Найнебезпечніший випадок, — зауважив Баркер. — Це означає, що вони роблять це вдома. Це таке саме зло, як потайне пияцтво. Якщо чоловік і жінка не сваряться на людях, то тільки тому, що жодне з них не відчуває всього смаку брутальності, коли вони не наодинці.

Полінґ і Каррол почервоніли як раки, а інші три особи, мабуть, здогадалися, що сказано щось недоречне, тож розмова вимушено перейшла на гольф.

Печеню подано відповідно до настанов Каррол, попередньо зарубаних на носі в кухні. Вечеря тривала, й господиня теленькнула дзвоником, щоб подали другу порцію. Побоявшись гучного «що?» Рейнолдса, вона впіймала його погляд і кивнула на свою тарілку. Кивнувши у відповідь, лакей — Каррол і не зогледілася — вхопив тарілку й зник у буфетній кімнаті. Тим часом у розмові настало неясне, майже непомітне затишшя — один із тих моментів, який може означати щось або нічого. Каррол бачила, як місіс Ґей кинула цікавим оком на порожнє місце по тарілці.

Тоді двері буфетної кімнати розчахнулися, і Рейнолдс, завзято тупаючи ногами, приніс тарілку, повну — аж з вершком — смажені та овочів. Поставивши її перед Каррол, він неначе сказав:

— Ось. Подивіться, що я зробив для вас.

Годі було сподіватися, що цього ніхто не помітить. Каррол зашарілася від збентеження, і її вуха вловили короткий стримуваний смішок, до якого кожен із трьох чоловіків вніс свою частку.

— Подайте все ще раз, Рейнолдсе, — нетерпляче сказала вона.

— Що? — Він по-журавлиному витягнув довгу шию, роззявивши рота у ввічливому запитанні.

— Подайте все ще раз.

Тепер Каррол думала про те, щоб відбути вечерю з якнайслабшим наголосом на прислуговуванні.

— Будь ласка, знайдіть нам будинок у Портчестері, — швидко сказала вона місіс Ґей. — Ми лаштуємося туди переїхати наступного літа.

Зустрівшись очима з Полінґом і відчувши недоречність своєї репліки, Каррол зніяковіла, проте нервово й плутано повела далі:

— Може, й житимемо там. Може, поїдемо до Європи. А може, й повмираємо.

На щастя чи нещастя, Рейнолдс, стурбований своєю помилкою, заповзявся виправити її — допильнувати, щоб у кожного було досить їжі.

— Що? — спитав він місіс Ґей. — Не маєте спаржі?

Нестримуваний і, як на Каррол, мало не кошмарний регіт нечутно впав на Рейнолдсові вуха.

Очевидно, він глухий як пень. «Туп! Туп! Туп!» — звучали його кроки навколо столу, до буфетної кімнати і з неї, перебивали розмову й створювали враження, що через них дзвенять і бряжчать сковорідки, а на підлозі б’ється порцеляновий посуд.

Після обіду Каррол вичерпно пояснила йому про десерт. Рейнолдс має взяти десертну тарілку й на ній помістити серветку та чашку для миття пальців. Особа, якій це піднесуть, сама візьме серветку й чашку.

Усе це поплуталось у лакеєвій голові. Він знав, що на столі мають бути тарілка, серветка та чашка, і в нього склалося туманне враження, що треба буде щось забрати. Як і чому — невідомо. Але Рейнолдс був винахідливий чоловік.

Саме тоді, коли розмова знову набула певного пожвавлення, він увійшов, несучи бланманже, підійшов до господині дому й, трішки повагавшись, блискавично забрав її чашку для миття пальців. І тоді, перш ніж Каррол зрозуміла його намір, поклав добрячий шмат білого желе на льняну серветку. Не зволікаючи, лакей протупав до Баркера й повторив той самий номер. Місіс Ґей, не розгубившись, встигла зняти серветку з тарілки, інші в чуді та диві споглядали вологий льняний десерт.

— Якщо хтось захоче добавки, — конфіденційно гукнув Рейнолдс своїй господині, — то на кухні є ціла купа того добра!

III

Часу залишилося так мало, всього дванадцять днів, що наступного ранку Полінґ і Каррол вирішили не звільняти слуг. Як тільки розійшлися вечірні гості, це звільнення видалося Полінґові таким дріб’язковим порівняно з неминучим розлученням. Не те що він уже не бажав розлучитися, зовсім ні — Полінґ ставився до цієї справи ще прихильніше, ніж тоді, коли дійшло до порозуміння про неї. Річ у тім, що вона, огорнена холодним спокоєм, який прийшов на зміну бурхливим чварам за останні три місяці, видавалася дуже вагомою й обтяженою наслідками.

Полінґ рано поїхав до міста й провів день у Єльському клубі[274], почуваючись зайвим серед молодших чоловіків, старшим від однокашників і трохи заплямованим у світлі свого майбутнього розлучення. Він дивився вперед на шляху до свободи. Там можна буде більше читати й подорожувати, остаточно вийти з-під гніту напруженого, нервового темпераменту Каррол, але там ніколи вже не вдасться знову стати парубком. Було б майже непристойністю вважати себе зовсім вільним.

Надвечір Полінґ не бачив сенсу повертатися додому. Можна було б переночувати в клубі й провести ще один день у місті. Та коли наближався час останнього вечірнього потяга, Полінґ уже знав, що поїде ним. Його непокоїла думка про Каррол у будинку з двома чудними слугами.

Передчуття справдилося. Вдома він побачив, що Каррол сидить на софі зі Шпагатом на колінах, втупившись лютими очима поперед себе.

— Мусиш звільнити цих людей, — зразу ж сказала вона. — Вони жахливі. Ми не витримаємо з ними цих двох тижнів.

— Чому? Що вони наробили?

— Насамперед подали мені жахливий обід, а коли я пішла на кухню й почала скаржитися, ця жінка кинула