Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

– Вибач, рідна, але все вже вирішено. Повинен бути там з хлопцями, де в мені є нагальна потреба, – відповів твердо. – Набирається батальйон для захисту в першу чергу Черкаської області, так що буду десь неподалік від вас, – спробував пом’якшити новину.

Жінка вдалася до сліз, але зрозуміла, що спорити тут марно. Її коханий прийняв чоловіче рішення, якого має дотриматися.

Коли, після бойового злагодження на полігоні Дівички, 14 батальйон територіальної оборони вже перебував на півдні країни на кордоні з Молдовією, Дмитро надіслав Ірині на смартфон фотографію, де він з добрячим синцем під лівим оком. Вона, звичайно, тут же йому зателефонувала і схвильовано запитала:

– Що з тобою сталося? Де і в що ти там встряг?

– Лячно? – засміявся в слухавку. – Це я так з танка навернувся.

– Ти ще й танк знайшов, щоб синця заробити?

– Є тут один, так коли залазив на нього, не втримав рівноваги і перекинувся, отримавши при цьому печатку на вибуття з броні, – як підліток похвалився авантюрним здобутком. – Між іншим, хочу зробити собі на лівому плечі татуювання, з тризубом. Ти як, підтримуєш ініціативу чоловіка? – поцікавився, сміючись.

– Роби, що хочеш, тільки повертайся живим, – відповіла Ірина.

Якось Дмитро Пожарський у справах підрозділу перебував у Кіровограді. Тоді його батько власною автівкою привіз сина до міста, щоб він хоч на декілька хвилин побачив сім’ю. Разом з ним Умань вирішили відвідати два його товариша. З них Ірині запам’ятався взводний чоловіка, старший лейтенант Роман Бевз. Ірина переконалася, що в батальйоні Діма зустрів споріднену душу. Роман виявився таким же само веселим, балакучим, рухливим, як та краплина ртуті, та багатим на жарти людиною. Двоє чоловіків поводили себе, як школярі початкових класів: піджартовували один над одним, затівали веселі перепалки та постійно сміялися. Та зустріч до цих пір залишається сонячним спогадом для жінки. Вона веселилася разом з ними, скрізь сміх пробуючи урезонити їх: «Хлопці, ви ж на війну їдете, а поводите себе, як дітлахи». Вона, чомусь, впевнилася тоді, що з цими чоловіками нічого погано статися просто не може, смерть вона ж похмура пані, їй все більше до вподоби тиша і спокій… 

Саме тиша й неспокій – посилилися в її серці після поховання чоловіка. Так як доросла солідність Дмитру, здавалося, взагалі не була притаманна, тому під час процесу фотографування він постійно поводив себе як бешкетник. І коли постало питання вибрати фотографію, яку мали несли під час проходження з труною містом, то переважна більшість з них не відповідала траурному заходу – він перебував на світлинах у жартівливому настрої. Ірина перебирала тоді його фото і крізь сльози посміхалася спогадам.

Вони також відвідали тоді Дмитра у Кіровограді: Ірина з сином Артемом, його по батькові братом Русланом та сестрою Анною з чоловіком. Привезли йому різних домашніх закруток і варення. Він полюбляв солодке і нарівні з дітьми міг «знищувати» його вдома. Коли Дмитро був ще маленьким батьки розійшлися і тато одружився у друге, так у нього з’явилися єдинокровні брат з сестрою, а по матері ще й сестра Ольга додалася. Всі вони переживали, коли він пішов боронити країну. Руслан допоміг Дмитрові екіпіруватися, купуючи все, що було необхідно.

Коли 14 батальйон територіальної оборони своїм ходом рухався з Одеської області в зону антитерористичної операції на схід, то колона вдень мала пройти поблизу Умані. Однак, в дорозі відбулася затримка і підрозділ повз міста проходив вже пізно вночі. Щоб мати змогу ще разочок, наостанок перед довгою розлукою побачити чоловіка, пригорнутися до нього і, вкотре, почути: «Все буде добре, я повернуся», разом з сестрою чоловіка Ольгою, Ірина найняла таксі і виїхала до траси, яка пролягла від Ужгороду до самого Донецьку. 

Дмитро зателефонував і повідомив, що зупинка буде занадто короткочасною і перепитав дружину: 

– Ти впевнена, що тобі з Олею варто їхати?

На що почув однозначну відчайдушну відповідь:

– Так. 

Що б там не казали, але серця чоловіків-воїнів більш грубі та стримані в проявах своїх почуттів, тому їм ніколи не відчути всю ту глибину жіночого болю і пекучого відчаю тривоги за них, які шматують жіночі серця і свідомість.

Його відпустили на побачення буквально на лічені хвилини, яких вистачило тільки на поцілунки і уривчасте спілкування. Дружина з сестрою плакали, він же, у свою чергу, посміхався та переконував, що немає чого хвилюватися, показував на телефоні фотографії, де він разом з дітьми. 

– Саме задля наших дітей я вирушаю на Донбас. Вони мають виростати в щасливій країні, – ласкаво витираючи сльози, проказав, дивлячись прямо в очі коханій дружині.

Коли народилися діти, Дмитро покинув курити, але нервова напруга військової служби повернула шкідливу звичку і він дістав зім’яту пачку цигарок. Так, чоловік намагався триматися спокійно та урівноважено, але вогник від сірника в нічній темряві дещо тремтів, коли він припалював сигарету.

27 серпня 2014 року, саме перед виходом 14 БТрО «Черкаси» у зону проведення антитерористичної операції, до другої роти охорони на посаду старшого лейтенанта-корегувальника прибув офіцер запасу капітан Віктор Ковальчук. Через зовсім короткий час, коли підрозділ входив до зони бойових дій, Віктор Ковальчук прийняв командування над першим взводом цієї ж роти. Саме в третьому взводі другої стрілецької роти, якою командував старший лейтенант Роман Бевз, проходив службу доброволець, старший солдат Дмитро Пожарський. Віктору Ковальчука довелося спілкуватися з Дмитром і, як він згадує: