Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

– Дмитро Пожарський був дуже сильною та вольовою людиною. Він знав чого хоче від себе та долі, був наполегливим у виконанні своїх рішень і дотриманні даного слова. До нього повернулося юнацьке бажання стати професійним військовим і отримати первинне офіцерське звання, тому, коли виникла необхідність, погодився очолити відділення і до своїх командирських обов’язків ставився вимогливо. Дмитро Пожарський намагався навчатися військовій справі, дуже багато розпитував, значну частину свого вільного часу приділяв самопідготовці та застосовував отримані знання на практиці. Йому можна було поставити задачу і не хвилюватися відносно своєчасного та якісного її виконання.

Дмитро телефонував дружині майже щоденно, зазвичай ввечері. Розповідав, що все у них добре, нічого особливого не відбувається, просто здійснюють охорону визначених об’єктів. На запитання дружини, що то за постріли вона чує у телефоні, заспокоював:

– Звичайна стрілкотня, ми на неї навіть уваги не звертаємо, звикли. Занадто далеко від нас, щоб зашкодити.

Тільки один раз не стримався і пожалівся, що його відділення вже третій день виконує завдання, а з собою взяли тільки декілька банок кільки і обмежену кількість питної води, тому дуже хочеться їсти. Ірині стало обтяжливо від усвідомлення того, що вона не в змозі нічим допомогти у цей час чоловікові. 
Коли з Умані до підрозділу вирушали волонтери, то вона разом з родичами передала з ними харчі та одяг для чоловіка і його товаришів. Однак, забезпечення батальйону налагодилося і на запитання дружини, що саме йому потрібно, попросив:

– Нехай волонтери привезуть маленький шматочок домашнього тепла – спільні фотографії тебе з дітьми.

Не зважаючи на всю свою чоловічу стриманість він сумував за ними і не приховував цього. 

Відділення старшого солдата Дмитра Пожарського відповідало за ділянку оборони, протяжніть якої для третього взводу другої роти 14 БТрО «Черкаси» складала півтора кілометри, від села Старогнатівка до села Новоласпа. Позиція відділення розташовувалася в укріпрайоні, який мав вигляд англійської літери «N» і позивний «Піночет». Їх відділення перебувало в котловані, на віддалі 600 метрів від позицій «ополченців» і шостого жовтня 2014 року піддалося вогневому ураженню. Блукаючий 82-мм міномет «Васильок» почав цілеспрямовано насипати міни по позиції українських захисників зі сторони населеного пункту Новоласпа. За озброєнням сили були нерівні, але тербативці прийняли бій і вступили у вогневу дуель з ворогом. Міномет на автомобільній платформі мав ще одну перевагу перед ними – він був мобільним. Мінометний розрахунок робив два-три постріли і тут же змінював свою позицію, щоб уникнути контрбатарейне ураження. Дмитру здалося, що він зумів вирахувати місце знаходження міномету, який здійснив вже два постріли, і відкрив у тому напрямку вогонь з 30-мм автоматичного станкового гранотомету АГС-17 «Пламя». Однак, третій, фатальний, вибух міни стався зовсім поряд з українським бійцем – багаточисельні уламки різного розміру уразили ноги та тулуб захисника і призвели до моментальної смерті. Побратими тут же під обстрілом затягли тіло товариша до окопу, де він вже мертвий продовжував стікати кров’ю.

«Шановні уманчани, прощання із Пожарським Дмитром Павловичем розпочнеться 9 жовтня о 11:00 за адресою: 
м. Умань, вул. Каштанова, 22.
О 12.00 у Свято-Троїцькому Храмі відбудеться відспівування загиблого.
О 13:00 – похорони на кладовищі «Софіївська Слобідка».
Оголошення на сайті міської ради 
м. Умані від 8 жовтня 2014 р.

Ірина не знала, як повідомити своїм дітям, що вони залишилися без тата. Старшенька Діана сама побачила – з мамою коїться щось недобре і почала дошкуляти питаннями, що сталося. Ірина, дотримуючись порад лікарів, перед тим, як казати дітям про загибель їх батька, дала їм заспокійливого. 

– Діти, ви вже досить-таки дорослі у мене, тому я дуже прошу вас сприйняти цю звістку мужньо, – почала зі вступу жінка, відчуваючи, як спазм перехоплює горло. З очей мимоволі потекли сльози.

– Мамо, – вимогливо сказала одинадцятирічна Діана.

Ірина намагалася зібратися з душевними силами, щоб продовжити.

– Мамо, не мовчи, – голос доньки нещадно тремтів, вона вже здогадувалася, про що піде мова. Восьмирічний Артем стривожено переводив погляд з матері на сестру і навпаки.

– Нашого татка більше немає, його вбіли на Донбасі.

Обличчя доньки скам’яніло, в очах застигли непорозуміння і відчай. Сльози почали тихесенько стікати додолу. 

– Як це немає татка? Мамо, що ти кажеш? – вигукнув Артем. – Цього не може бути! Він обіцяв мені повернутися і подарувати свою військову кепку!

Артем почав нестримно ридати. Ірина ніяк не могла його заспокоїти. Він і чути не хотів, що лишився найріднішої людини у повернення якої свято вірив. Крізь ридання все повторював: «Це неправда, що татка немає. Це неправда, що татка немає». Нестримний плач переріс в істерику, хлопчик почав втрачати свідомість, настільки горе вразило дитячу душу. 

Побратими Дмитра Пожарського, коли приїхали, щоб вклонитися могилі героя, подарували Артему військову кепку, точнісеньку таку, що була у його батька. 

Діана ж від того дня замкнулася у собі, тримаючи біль втрати у своєму серці.