Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Як зазвичай, після закінчення шкільних занять, Діана та Артем увійшли до маршрутки, щоб їхати додому. Дівчинка повідомила водію:

– Ми з братом по посвідченню.

– Яке ще посвідчення може бути у таких клопів, як ви? – не повірив водій, нервовий дядько у синьому светрі.

– Наш батько загинув захищаючи Україну. Ось посвідчення, – показала документ водію Діана.

– Так, або платить, або вимітайтеся з салону. Теж мені хитруни знайшлися, – махнув рукою в напрямку відчиненої двері водій.

Діти нічого не відповіли, просто залишили маршрутку і пішли пішки до своєї зупинки. На жаль, ніхто з пасажирів маршрутки нічого не сказав хаму у відповідь на зневагу до дітей загиблого захисника, промовчав, як раб, який боїться гніву господаря. Однак, ця подія набула розголосу в місті, за дітей воїна, який віддав життя боронячи Незалежність України, заступилася міська рада, спілка учасників бойових дій, волонтери, сім’ї загиблих, місцева організація «Свободи», свідомі громадяни Умані. Водій просив тоді вибачення, але чи від серця було його каяття, то вже на його совісті.

В той день, коли відбувся інцидент в маршрутці, Діана підійшла до матері і прихиливши до неї голову, повідомила: 

– Мамо, я обіцяю собі і тобі, що коли вийду заміж, то не буду змінювати батькове прізвище на будь яке інше. Я пишаюся тим, що є Діаною Дмитрівною Пожарською.