Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли Марк зайшов усередину, там уже було кілька типових відвідувачів, вони розклали на столі булки, щоб закусити, і чекали, коли вже Люба наллє. Троє хлопців приблизно його віку й дівчина з великою сідницею дмухали на каву і домовлялися вийти в перехід попалити-побалакати. Марк теж узяв філіжанку й вийшов слідом. Ті троє плюс одна виявились журналістами. Вони на повен голос обговорювали сьогоднішню прес-конференцію Марка Лютого й запевняли одне одного, що це буде «повний піздєц» і що саме після цього все й почнеться. Ще вони спробували підрахувати, скільки за це все отримає Марк і чи встигне він утекти, чи його таки вб'ють. Марк зробив кілька ковтків і помітив, що до компанії підійшов ще один, невисокий на зріст, червонолиций, із масним волоссям і спітнілими руками. На ногах у нього був повний абзац: штани трохи вигравали матерією, але не кроєм і тим паче не довжиною, вони ледве торкалися туфлів.
— Прівєт, — потиснув хлопцям руки і взявся в боки. — Ну шо, ше не начали работать, а вже отдихаєм? Как говориться, место встрєчі ізмєніть нельзя. Танюха, — глянув на дівчину, — када єдєм на зйомку? Бо мнє сєводня надо уйті раньше. Так шо давай по-бистрячку там. Да? — він усміхнувся, і Марк помітив у роті золоту фіксу.
— Та поїдемо скоро. А ти каву будеш? — Дівчина палила вже третю цигарку, і, активно жестикулюючи тією рукою, в якій тримала цю цигарку, відстоювала свою позицію і доводила всім, що єдина людина, яка може змінити цю країну, — це Ганна Ріхтер.
— Да не, я токо шо попив вдома. Пойду, нада ше пасматрєть на тую камеру, бо в прошлий раз такое дали, шо она во время синхрона виключилась, і всьо.
— Да-да, — Танюха хрипко засміялася. — А як розсипався штатив під час візиту Путіна в Лавру?
Вони голосно зареготали. Марк допив каву і, поставивши філіжанку на стіл, пройшов повз цю компанію та спустився в метро. До початку прес-конференції залишалося ще понад чотири години, і він хотів устигнути зробити ще одну важливу справу.
— Алло, — Марк чекав потяг, спершись на колону, — я Марк Лютий, моя мама лежить у вас у кардіовідділенні. Так-так. Мені казали, що їй потрібна термінова операція і що я маю знайти сто тисяч. Що? Не чую. Кажу, що я маю гроші. Я зараз приїду. — Він вимкнув телефон і не став слухати, що йому говорила медсестра.
За годину він був у лікарні. До хворих ще не пускали. Він поговорив з адміністратором і пішов у кабінет до лікаря Михайла Голиці. Марк його не бачив раніше, але йому сказали, що саме він зможе сказати Маркові все, що той хоче знати. На третьому поверсі було порожньо. Тільки технічка мила великою ганчіркою підлогу, і ніс забивав ядучий запах хлорки.
— Триста сьома де?
— Оно, — технічка, не підіймаючи голови, махнула рукою в бік вікна і вмочила ганчірку у відро.
Марк постукав і ввійшов. Лікар сидів за столом і саме діставав із дипломата якісь папери. Його здивував такий ранній візит відвідувача. Михайло Голиця зачинив дипломат і заховав його під стіл.
— Михайло Голиця, завідувач кардіовідділення. Що ви хотіли?
— Марк Лютий, журналіст, — підійшов, потиснув йому руку, м'яку, теплу й водночас міцну, як і в будь-якого іншого хірурга.
Лікар підвівся й запитав у Марка, чи той не хоче кави або чаю. Марк відмовився. Лікар увімкнув чайник у розетку, перевірив, чи є там вода, і дістав із шухляди чашку, цукор та бляшанку з кавою «Нескафе». Поки вода закипала, Михайло Голиця уважно розглядав Марка, врешті залив окропом біло-коричневу суміш і довго ще дзеленчав ложкою, бовтаючи каву.
— То ви, кажете, журналіст? — сів у крісло й запросив Марка сісти поряд.
— Так.
— Ви з професійних питань? — сьорбнув і облизався.
— Ні, моя мама лежить у вас. Мені зателефонували кілька днів тому і сказали, що їй потрібна операція. Я знайшов гроші.
— Хто вам телефонував? — кава обпекла йому язик, і він намагався приховати, як йому пече.
— Наталя. Медсестра. Так, її звали саме так. Наталя. Прізвища, на жаль, я не запитав.
— Вона звільнилася, — відкусив печиво і зробив маленький ковточок.
— Ще раз? — нахилився до лікаря.
— Вона вже не працює в нас. А як звуть вашу матір?
— Ганна Люта.
— А ви хіба не знаєте? — лікар змів зі столу крихти й відсунув від себе чашку.
— Що? Що я не знаю? — Марк помітив, як зблід лікар і враз змінився його такий поблажливо-спокійний голос.
— Марку, ваша мати два дні тому померла.
Йому забило віддих, і серце, обірвавшись, покотилося десь униз. У голові загуло, і сльози потекли на щоки, уста й ніс. Він намагався стримати непідвладний йому дріж і звестися на ноги, які відмовлялися його слухатись. Пальці похолонули, відчай і страх, невідомі йому до цього часу, охопили його, і він намагався стримати крик, який бився в зведене судомою горло і, здавалося, от-от вирветься з нього, і тоді він уже не зможе себе контролювати.
— Марку, дати вам води? — лікар схопився на ноги.
Хлопець заперечно хитнув головою і таки встав із крісла.
— Де вона? — обличчя було мокрим від сліз.
— У морзі. Ви маєте її забрати. Коли ви заберете її, Марку?
— Сьогодні, — він відчинив двері і, обернувшись, тихо промовив. — А як мені знайти Наталю, медсестру?
— Та я не знаю, Марку. Не скажу вам, де вона. А що?
— Ні, нічого, — зачинив двері і вийшов у порожній коридор. Ступив кілька кроків. Жодної думки, тільки якесь страшне відчуття самотності та безвиході, наче хтось опустив перед тобою штору, і ти залишився стояти сам у темній маленькій кімнаті, з якої нема виходу. Марк спустився сходами вниз, це забрало в нього двадцять хвилин. Свіже повітря вдарило в обличчя, і йому здалося, що в голові зірвався від того якийсь клапан, він упав на коліна, обхопив голову руками й закричав щосили. Таким гучним і протяжним був той крик, що люди вибігли з лікарні і перехожі відійшли вбік, спостерігаючи, як повзає по землі молодий хлопець, рве на собі волосся, кусає до крові губи і б'є руками об бетон. Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ukrainian dream «Последний заговор»», після закриття браузера.