Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Та біда в тім, що повідомлення Марджотти стосувалися ледь не половини італійських політиків, включно з такою особою, як Кріспі, котрий на той час уже був лейтенантом Ґарібальді та прем'єр-міністром королівства. Поки газети просто писали й продавали вигадки про масонські обряди, ніхто, врешті, надто не переймався, а от коли назовні випливає зв'язок між масонством та політичною владою, існує небезпека роздратувати якусь дуже мстиву особу.

Таксиль мав би про це знати, та, мабуть, дуже хотів устояти на землі, яку Марджотта вибивав йому з-під ніг, ось тому й з'явилася за авторством Діани книжечка майже на чотири сотні сторінок, «Le ЗЗème Crispi» — суміш добре відомих фактів, як-от скандал з «Римським банком»[305], з яким був пов'язаний Кріспі, розповідь про договір, що він буцімто уклав з демоном Габорімом[306], та участь чоловіка у засіданні паладистів, на якому та ж таки Софі Вальдер об'явила, що вагітна дівчинкою, яка у свій час народить Антихриста.

— Маячня, — лютував Дрюмо. — Хіба так ведуть політичну боротьбу?

Одначе цю історію залюбки прийняли у Ватикані, й через те Дрюмо сатанів ще більше. Ватикан мав до Кріспі незведені рахунки за те, що він звелів звести на римському майдані пам'ятник Джордано Бруно — жертві духовної нетерпимості, саме тому Лев XIII цілісінький день провів у молитві біля статуї Святому Петру, благаючи спокути. Уявіть собі, як радів понтифік, читаючи документи проти Кріспі: він доручив своєму секретарю, монсеньйору Сарді, направити Діані не лише «папське благословення», як зазвичай, а й палку подяку та заохочення продовжувати її похвальну справу, справу викриття «лиходійського товариства». А те, що товариство дійсно «лиходійське», доводив той факт, що, згідно з Діаниною книжкою, Габорім був триголовим: одна голова була людська, з вогняним волоссям, друга — котяча, а третя — зміїна; до того ж Діана із завзяттям, властивим науковцям, доводить, що вона ніколи раніше не бачила його в такій личині (в її зазиваннях він з'являвся пише у подобі літнього старого з широкою, посрібленою сивим, бородою).

— Вони навіть не дбають про те, щоб усе було правдоподібно! Як може американка, що лише недавно приїхала у Францію, — обурювався Дрюмо, — знатися на всіх таємницях італійської політики? Певна річ, простий люд на такі дрібниці не зважає, тому Діанині історії купують, але ж святійший понтифік, святійший понтифік — його ж звинуватять, що повірив у порожні балачки! Необхідно захистити церкву від її ж слабкостей!

Уперше в існуванні Діани засумнівалися саме в «Libre Parole». Слідом у полеміку втрутилися такі видання релігійного спрямування, як «L'Avenir» і «L'Univers». А в інших католицьких виданнях зі шкіри пнулися, щоб довести, що Діана насправді існує: у «Le Rosier de Marie» з'явилася стаття президента адвокатської колегії Сен-П'єр пана Лотьє, який підтверджував, що бачив Діану разом з Таксилем, Батаєм та художником, який малював її портрет, хоч це було давненько, коли вона ще була паладисткою. Хай там як, а у неї, мабуть, від навернення у віру все обличчя сяяло, адже ось як описував її чоловік: «Це була жінка років двадцяти дев'яти, граційна, витончена, зростом вище середнього, привітна, відверта й чесна, очі світяться розумом, і це свідчить, що вона рішуча й схильна верховодити. Вбирається елегантно, зі смаком, не маючи неприродного вигляду й не обвішуючись надміру коштовностями, як це іноді роблять грошовиті іноземки… Має виняткові очі: часом вони сині, як море, а часом — яскраво-жовті, кольору золота». Коли жінці запропонували шартрез, вона відмовилась, ненавидячи все, від чого тхнуло церковністю. Пила лише коньяк.

Таксиль був magna pars[307], організовуючи у вересні 1896-го великий антимасонський з'їзд у Тренто. Але саме під час цієї зустрічі посилилися підозри й критика з боку представників німецького католицтва. Такий собі падре Баумґартен почав вимагати свідоцтво про народження Діани й свідчення священика, який приймав урочисте зречення. Таксиль запевняв, що всі докази у нього в кишені, але так їх і не показав.

За місяць по з'їзді у Тренто такий собі абат Ґарньє на сторінках «Le Peuple Français» знову висловив сумнів у існуванні Діани й припустив, що це була лише масонська містифікація, якийсь абат Байлі в надзвичайно впливовому виданні «La Croix» теж відцурався від справи, а у «Kölnische Volkszeitung» згадали, що того ж року, коли почали виходити випуски «Le Diable», Батай-Гакс проклинав Господа Бога разом з усіма його святими. Тут вступили в бій захисники Діани: той-таки канонік Мустель і «Католицька культура» та ще секретар кардинала Пароккі, котрий писав: «Треба відборонити її від шквалу наклепів, який може поставити під сумнів її існування».

У Дрюмо було вдосталь зв'язків у найрізноманітніших колах та добре газетярське чуття, хоч Симоніні ніяк не міг уторопати, як він спромігся відкопати Батая-Гакса, ймовірно, заскочив його під час чергового запою, коли він завжди ставав схильним до меланхолії та покаяння, і от вам новий поворот подій: спочатку у «Kölnische Volkszeitung», а згодом й у «Libre Parole» він зізнався у тому, що насправді його особу вигадано. На сторінках видань він щиросердно писав: «Коли з'явилася папська енцикліка «Humanum Genus», мені спало на думку, що незмірному глупству та легковірності католиків треба звести пам'ятник. Варто було лишень знайти якого-небудь Жуля Верна, який би зробив із цих бандитських історій страхіття. От я й став цим Жулем Верном, оце й по-всьому… Торочив усіляку абракадабру, оздоблюючи її екзотичними деталями, ніхто ж бо не перевіряв… І католики проковтнули геть усе. Ці люди настільки пустослівні, що навіть зараз, коли я зізнаюся, що розіграв їх, вони все одно мені не повірять».

Лотье у «Le Rosier de Marie» припустив, що, може, його теж обдурили й він бачив зовсім не Діану Воґан, і, зрештою, завдяки такому собі падре Портальє у дуже серйозному виданні «Études» з'явилися перші єзуїтські нападки. На додачу, ніби й так замало, деякі газети писали, що архієпископ Чарльстона (в цьому місті буцімто була резиденція генерала Пайка, Великого майстра майстрів) монсеньйор Нортроп приїхав до Рима, щоб особисто запевнити папу Льва XIII, що чарльстонські масони — люди порядні й ніякої статуї Сатани в їхніх храмах немає.

Дрюмо тріумфував. Таксиль угамувався, й тепер, нарешті, боротьба проти масонів та євреїв знову була в надійних руках.

24. Нічна меса

17 квітня 1897 року

Любий капітане!

На останніх сторінках, що ви написали, описано неймовірну кількість подій, і мені цілком зрозуміло, що поки ви стаєте свідком одних подій, я переживаю зовсім інші.

Вочевидь, ви чули (і, може, мимохіть, через той галас, якого наробили Таксиль та