Читати книгу - "Вічний календар"

як довідався Каня, у старшого лейтенанта. Дехто проситься на ніч до джуринських господарів і платить їм. Бо витерпіти холод, що тримається останні три дні, важко. Адамський запропонував піти й пошукати яку-небудь хату, щоби перебути там кілька ночей, аж поки їх не посадять у вагони. Дудек, що стояв поруч із Адамським, розповів, як відбувається посадка — спочатку зачитують списки родин і кажуть, до якого вагона вони призначені, далі родина заводить свою худобу, заносить верети й займає місце. «Солдати, — продовжив Дудек, — не можуть упоратися з такою кількістю людей. Кажуть, що були випадки, коли люди губили в тій веремії дітей». Адамський махнув на те рукою, розвернувся й пішов у напрямку села.

Старший лейтенант Алєксєєв ночував зі своїми підлеглими в одному зі складських приміщень, в іншому хропів начальник станції-переїзду. Ніч видалася зимною. Алєксєєв двічі прокидався. Перший раз, переступивши через сонних солдат, ходив перевіряти варту, другий — від тривожного сну. Уві сні він побачив білий-білий потяг, що мчить повз станцію, не зупиняючись. А він із начальником станції біжать рейками за потягом. У цю мить у двері грюкнули. Алєксєєв пробудився й запитав: «Хто?». Знадвору почувся голос залізничника, і Алексєєв, штовхнувши ногою бійця, що лежав поруч, скомандував: «Падйом!». Вийшовши надвір, побачив — за ніч поменшало фір — репатріанти, рятуючись від холоду, напевно, знайшли собі нічліг у місцевих селян. Уздовж залізниці майже кожна родина, що ночувала на своїх возах, зробила з цегли саморобні пічки. Цеглу брали з розбитого бомбами будиночка колійовця, де колись була каса й невеличка почекальня. Печі викладали так, щоби вітер не задував вогню, на якому варили їжу. Ці збудовані наспіх поляками печі рятуватимуть прибулих українців, які три тижні житимуть на станції. Навколо однієї грітимуться й варитимуть їсти Мехамети.

Адамські втрапили до списку. Кароль почув своє прізвище й почав скидати з фіри начиння. Дудеки також потрапляли на цей ешелон, а Мазурекам і Каням не пощастило — їх відправлятимуть у другу чергу.

«А коли буде та друга черга, — розгублено повторював Каня, — ніхто не знає».

Коли ешелон остаточно зупинився, Алєксєєв розставив своїх солдатів, щоби створити коридор для прибулих. Щойно вони вивантажаться, репатріантів почнуть запускати у вагони за списками, а покинуті ними вози та брички передадуть прибулим українцям. Нарешті солдати повідчиняли вагонні двері, і Алєксєєв прийняв рапорт від начальника варти супроводу. З вагонів почали зіскакувати чоловіки. Жінки допомагали малим дітям і старикам торкнутися іншої землі. Юрій Мехамет показався у дверях вагона з телятком на руках. Щойно витягли з якогось вагона останню вівцю, що з переляку забилася в кут, солдати стали лицем до поляків-репатріантів, щоб ніхто не кинувся бігти до вагонів. Начальник станції, отримавши від лейтенанта, що супроводжував переселенчий ешелон, документи і списки прибулих, зібрав чоловіків-українців і почав перечитувати поіменно всі родини. З натовпу чулися ствердні вигуки.

В іншому кінці перону Алєксєєв зачитував польські прізвища.

За тиждень принесене на залізничну станцію балканськими вітрами несподіване потепління, яке майже ніколи не трапляється в цій стороні, воно було сприйняте за великий Божий дар усіма, хто ночував у березневі приморозки на джуринському переїзді.

2

Дім Коритовських

Дім Коритовських, тримаючи на своїх ключицях дах із побитої черепиці, за кілька воєнних років помітно осунувся. Між черепицею й комином знову утворилися тріщини. По стінах кинулися зелені лишаї. Господарські прибудови почали розбирати одразу після втечі Гелени, перед самим приходом червоноармійців навесні 1944 року. Звикши до грабунків, чужих людей, відсутності господарів, гарматних пострілів та штормових вітрів, дім, здавалося, змирився з тим, що колись пишні трояндові кущі, в оточенні яких він стояв, перевелися. Не міг він і передбачити, що цегляні стіни, збудовані на століття, розберуть і рознесуть, наче кульбабине насіння, легкі літні вітри. Але найголовніше, що протягом воєнного лихоліття з нього вислизнули запахи, які наповнювали кімнати, кухню й веранду. Запахи мундирів Феліціяна, суконь Гелени й Алєксандри, підстилок хворобливого Владислава Алоїза. Зникли знайомі домові голоси, які він розрізняв щоранку, коли всі прокидалися, — перешіптування кухарки зі служницею, ниття Владислава Алоїза, якому щось погане приснилося, млосне позіхання достиглої Алєксандри, незадоволеність Гелени й нарешті голосне покашлювання Феліціяна. За сніданком утихомирена родина розмовляла іншими голосами. Ночами протягом війни, коли два німці-агрономи, тодішні мешканці дому, засинали, дім влаштовував собі веселу розвагу — із його стін, меблів, підлоги проростали, як колись із кущів троянд, пуп’янки голосів Коритовських — то плакали діти, то сварилася Гелена, то розмірковував уголос Феліціян, а то налітали з веранди голоси колишніх гостей — Козєбродського, о. Феліштана, Шипракевича, форналів. Цілу ніч, поки німці спали, у домі звучали голоси господарів та їхніх найближчих приятелів. Після втечі Гелени ключ від дому Коритовських, переданий в останню хвилину господинею, зберігатиметься в о. Феліштана, але не знадобиться, бо переселенці з Романової Комори, які прибудуть у березні 1945 року, побачать прочинені парадні двері з виламаним замком. Відступ німців прискорить виїзд Гелени Коритовської з Митниці. У лютому 1944, коли німці-агрономи забралися з дому назавжди, несподівано прибула зі Львова Гелена. Зупинилася у Феліштанів. Парох підозрював, що за чимось вона приїхала. Коритовська сказала, що нічого не потребує. Та й що забереш із розграбованого будинку? Одного дня пішла на цвинтар, а іншого — пароховою бричкою поїхала на горішній фільварок. Оглянула дім, зачинила на ключ парадні двері й повернулася до Феліштанів. Обидві тепер вдовиці — і Гелена, і Алєксандра: Феліціян покоївся біля родинного гробівця Волянських на митницькому цвинтарі, а чоловік Алєксандри, ротмістр уланів Язловецьких, Станіслав Созанський — на похилих берегах річки Бзури — вирішили не дочікуватися другого приходу Червоної Армії. Шосе і ґрунтовими дорогами по всій Галичині тяглися за відступаючими німцями вози втікачів. Коритовські домовилися з одним селянином, що погодився вивезти їх за місто. Можливо, вперше у своєму житті мама з дочкою в наспіх зібраних шкіряних валізочках везли по жмені родинних ювелірних прикрас та сяку-таку білизну. Будинки, наповнені меблями, незасіяні поля, столітні митницькі сосни, трояндові квітники, небо й річку залишили в одну мить, наче ніщо з того ніколи їм і не належало. Алєксандра перед війною народила сина, такого ж кволого, як її покійний брат Владислав Алоїз. Не дивно, що й Алєксандриного хлопчика торкнулася тінь родинного прокляття — невдовзі дитина, не доживши до півторарічного віку, залишила цей світ. «Може, й на краще, — думала тепер Алєксандра, їдучи з мамою на селянському возі під весняним холодним дощем. — А якби тепер з ним?»

У 1918 році Коритовські вкотре перебралися до Митниці.