Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Коли 19 жовтня у Львові оголосили «Проклямацію Української Національної Ради» про створення ЗУНР, Вільгельм лежав у лікарні в Чернівцях із черговим загостренням туберкульозу. Уже понад тиждень він мав дуже високу температуру, тож Іван не допускав до Вільгельма нікого, крім лікарів. Але екстрене таємне послання від Дмитра Вітовського було тривожним знаком. Ледве чи державний секретар військових справ ЗУНР став би турбувати Вільгельма через дрібниці.

— Він пише, що мої усусуси повинні чимшвидше приїхати до Львова. Там погані справи і нема кому воювати, — сказав Вільгельм, прочитавши повідомлення.

— Але ж якщо вони поїдуть звідси, то хто боронитиме Чернівці від румунів? — здивувався Іван.

— Сподіваюся, про це Вітовський теж подумав, але навіть якщо ні, раз він просить — треба їхати. Він би не просив, якби була інша рада.

Важкохворий, із гарячкою, Вільгельм почав організовувати від’їзд війська:

— Іди до коменданта міста, — звелів він Іванові,◦— і скажи йому, що я потребую вагонів для відправи Стрільців до Львова.

Іван повернувся менш як за годину:

— Комендант відмовився, — доповів Іван, — а я заявив на те, що коли він не дасть транспорту, то ми силою заберемо. Так ми і зробили. До нас прилучилися всі українці з сорок першого полку піхоти, який там стояв. Ми забрали всі склади, скоростріли й інше.

— Молодці! — вигукнув Вільгельм і скочив із ліжка.

— Куди ви? Ви ж хворий? — намагався не пустити його Іван. — А надворі ніч і зимно.

— Без мене то не буде. Мушу поїхати на станцію, щоби попрощатися з ними.

— Любі мої! — захриплим голосом промовляв Вільгельм до своїх солдатів на вокзалі. — З болючим серцем я відпускаю вас до Львова. Не маю певности, де ви є потрібніші: тут чи там, — і все би віддав на світі, щоби їхати разом із вами. Але хорий командир — то мала поміч. Їдьте рятувати край, а я нині-завтра до вас долучуся.

— Бачиш, а ти насміхався зі Скоропадського, — гірко сказав Вільгельм Іванові, коли потяг зі солдатами рушив. — Що він ліг спати, поки тривав переворот, і навіть привіз для сего свою подушку й перину. Тепер от вирішується доля мого Львова, а я буду триматися за подушку, як той Скоропадський.

— Але він був здоровий, а ви є слабий. То ріжниця, — намагався заспокоїти Вільгельма Іван.

— А відки ти знаєш, який він був? Може, теж був хорий. То легко — інших судити. А як самому до діла — то нічим не ліпше.

У наступні кілька днів хвороба розгорілася з новою силою. Вільгельм марив і не вставав із ліжка. Аж 9 листопада він та Іван змушені були виїхати з Чернівців — навіть незважаючи на хворобу, — бо надходили румуни.

Вони виїхали з міста машиною і переночували в селі Кабаках. Уранці знову рушили в дорогу. Коли проїздили повз відділення жандармерії в Косові, то побачили таку картину: всі жандарми в парадній формі стояли виструнчені на подвір’ї, присягаючи на вірність ЗУНР. Над будинком жандармерії саме збиралися підняти жовто-блакитний прапор. Вільгельм зупинив машину, вийшов до жандармів. Він був убраний у свій мундир Січових Стрільців і мав на собі всі військові відзнаки. Попросив дозволу промовити до жандармів. Перед ним поштиво схилились і дозволили.

— Любі друзі! — почав свою схвильовану промову Вільгельм. — Я народився як австрійський ерцгерцог, а тепер став українським полковником Січових Стрільців, з котрими пройшов немало переможних битв. Моя душа назавжди належить українському народові. Зараз я сповнений надій і бачу, як потроху відроджується велика і прекрасна Україна. І ми ніколи не повинні забувати слова «Ще не вмерла Україна», — і так воно повинно бути, й так воно і буде! Слава Україні!

— Героям слава! — відгукнулися жандарми й віддали честь Вільгельмові.

— Пане полковнику! — звернувся до нього начальник жандармського відділку. — Зробіть нам честь: підніміть жовто-блакитний прапор.

— Це і для мене велика честь, — розчулено промовив Вільгельм і під бій барабанних паличок підняв над будинком жандармерії прапор.

Вільгельм із Іваном сіли в машину і поїхали далі. Наступні три дні вони провели в Коломиї. Подорож із високою температурою давалася важко, тож Вільгельмові довелося затриматись і зачекати, поки гарячка хоч трохи спаде. Ще на два дні зупинились у Станіславові, де також спостерігали присягу на вірність новій державі. Дорогою Вільгельм зателефонував до Львова Вітовському. Той повідомив, що ситуація напружена, що тривають вуличні бої, подякував за допомогу в транспортуванні Січових Стрільців.

У Львові Вільгельм знову зліг. Слабкість і сильні напади кашлю завадили йому активно втрутитись у події. До того ж він так і не отримав од Вітовського якихось конкретних вказівок. Щойно йому легшало, вони з Іваном виходили з квартири і блукали містом.

Поверхом вище над помешканням, у якому зупинилися Вільгельм та Іван, жила дуже войовнича бабця. Вона вже була вкрай стара, тож пристосувалася вести бій, не виходячи з дому. Змайструвала з домашнього краму саморобну пращу і кидала нею каміння з вікна. Збирати каміння вона посилала свою малолітню онуку. Одного разу стрельнула з пращі, якраз коли Вільгельм виходив із під’їзду. Він уже збирався зробити крок уперед, але раптом побачив, що в нього розстебнувся ґудзик на манжеті, й повернувся до Івана, попросивши допомогти застебнути. У той момент над ними пролетіла каменюка. Якби Вільгельм зробив крок уперед,