Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— А якби взавтра ви стали щасливою та багатою, якби вам з неба впало величезне багатство, то ви все ж таки любили б бідного юнака, що сподобався вам у дні вашого убозтва?

Вона мило кивнула голівкою.

— Дуже нещасного юнака?

Вона знов кивнула.

— Що за дурниці ви верзете? — гукнула пані Воке.

— Не заважайте, — відповів Ежен, — у нас свої справи.

— Виходить, тут ідеться про заручини кавалера Ежена де Растіньяка з мадмуазель Вікториною Тайфер? — сказав басом. Вотрен, раптом з'являючись у дверях їдальні.

— Ах, як ви злякали мене! — скрикнули разом пані Кутюр і пані Воке.

— Що ж, мій вибір непоганий, — сміючись, відповів Ежен, хоч Вотренів голос викликав у нього таке глибоке хвилювання, якого він іще ніколи не відчував.

— Облиште ці лихі жарти, панове, — сказала пані Кутюр. — Ходімо, доню, нагору.

Пані Воке пішла вслід за обома пансіонерками, щоб, перебувши з ними вечір, заощадити свічку й дрова. Ежен лишився віч-на-віч із Вотреном.

— Я був певен, що ви до цього прийдете, — сказав Вотрен, зберігаючи незворушний спокій. — Та слухайте: я людина делікатна, не менш за всяку іншу. Зараз не вирішуйте нічого, ви не в своїй тарілці. У вас борги. Я хочу, щоб вас привів до мене розум, а не пристрасть і розпач. Може, вам потрібні кілька тисяч. Ось, будь ласка.

Цей демон витяг із кишені гаманця, дістав звідти три банкноти по тисячі франків і покрутив ними перед очима студента. Ежен був у жахливій скруті. Він заборгував маркізові д'Ажуда і графові де Траю дві тисячі франків, які програв на слово честі. Їх у нього не було, і він не наважувався йти на вечір до пані де Ресто, де його чекали. Це був один із тих вечорів, коли сходяться запросто, їдять тістечка, п'ють чай, але можна програти шість тисяч франків у віст.

— Пане Вотрен, — мовив до нього Растіньяк, ледве стримуючи нервове тремтіння, — після того, що ви мені пропонували, вам повинно бути зрозуміло, що я не можу прийняти від вас ніяких послуг.

— Ну, звичайно, ви б засмутили мене, якби відповіли інакше, — мовив спокусник. — Ви — гарний юнак, делікатний, гордий, як лев, і лагідний, як дівча. Прекрасна здобич для диявола! Мені до вподоби юнаки з такими нахилами. Ще два-три міркування із сфери високої політики, і побачите світ таким, який він є. Розігруючи в ньому доброчесні сценки, людина високого лету задовольняє всі свої примхи під бурхливі оплески дурнів із партеру. Мине небагато днів, і ви — наш. Ах, якби ви схотіли бути моїм учнем, я допоміг би вам досягти всього! Не встигло б у вас зародитись якесь бажання, як його було б умить вдоволено, хоч би чого ви захотіли: почестей, грошей, жінок. З усіх плодів цивілізації ми приготували б для вас амброзію. Ви були б нашим пестунчиком, нашим Веніаміном, задля вас ми б із шкури пнулися. Всі перешкоди, що стоять на вашому шляху, було б зметено. Якщо ви не хочете брати в мене, то, виходить, вважаєте мене за негідника? А чи знаєте ви, що пан де Тюренн, — людина, котра дорожила честю не менше за вас, — облагоджував такі діла вкупі з розбійниками і не вбачав у цьому нічого ганебного. Ви не хочете щось завдячувати мені? Так? За цим діло не стане, — вів далі Вотрен, посміхнувшись. — Візьміть оцей клапоть паперу, — сказав він, витягши гербовий бланк, — і напишіть на ньому впоперек: «Отримав три тисячі п'ятсот франків, які повинен сплатити через один рік». Поставте дату. Процент досить високий, щоб заспокоїти ваше сумління. Можете звати мене лихварем і не почувати до мене ніякої вдячності. Дозволяю вам від сьогодні зневажати мене, бо певен, що згодом ви мене полюбите. Ви знайдете в мені ті темні безодні, ті глибокі, зосереджені почуття, що їх дурні звуть вадами, але ніколи ви не помітите підлості або невдячності. Одне слово, я не пішак і не кінь, я тура, мій хлопче.

— Що ж ви за людина? — вигукнув Ежен. — Вас неначе створено для того, щоб мучити мене.

— Та ні, я просто добра людина, ладна забруднитися замість вас, аби тільки ви на все життя позбулися бруду. Ви питаєте себе, звідки така відданість? Добре, я вам колись це розкажу, але тихенько, на вушко. Спочатку я налякав вас, показавши механізм соціального ладу і двигун цієї машини. Але ваш перший переляк минеться, як страх новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, приречених до загибелі заради блага, тих, хто сам себе вінчає на царство. Часи дуже змінилися. Колись, бувало, казали якомусь сміливцеві: «Ось тобі сто золотих. Убий такого-то», — і спокійно вечеряли, спровадивши на той світ людину ні за що. А нині я вам пропоную ціле багатство за один кивок головою, що вас нічим не компрометує, а ви ще вагаєтесь. Миршавий вік!

Ежен підписав вексель і одержав банкноти.

— Ну от. Тепер поговорімо поважно, — мовив Вотрен. — Я хочу через кілька місяців їхати в Америку вирощувати тютюн. На знак дружби я надсилатиму вам сигари. Якщо розбагатію, допоможу вам. Якщо в мене не буде дітей (це дуже ймовірно, бо мені не цікаво розсаджувати свої пагінці), — я відпишу вам своє майно. Хіба це не дружба? Але я вас люблю. В мене пристрасть жертвувати собою заради ближнього. Я так і робив. Річ у тім, хлопче, що я живу у вищій сфері, ніж решта людей. Я розглядаю вчинки як засоби і бачу тільки мету. Що для мене людина? Ось! — сказав він, клацнувши нігтем великого пальця об зуб. — Людина — або все, або ніщо. Якщо її звуть Пуаре, то вона менше за ніщо: вона пласка й смердюча, її можна роздушити, як блощицю. Але людина, схожа на вас, — бог: це вже не механізм, укритий шкірою, а театр, де діють найкращі почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття