Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— не цілий світ в єдиній думці? Гляньте на батька Горіо: для нього дві його дочки — всесвіт, провідна нитка в світі буття. Ну, а для мене, що добре пізнав життя в усіх його глибинах, є тільки одне справжнє почуття — дружба двох чоловіків. П'єр і Джаф'єр — ось моя пристрасть. Я знаю напам'ять «Врятовану Венецію». Чи багато ви бачили таких бравих молодців, котрі, коли товариш скаже: «Ходімо закопаємо труп», — пішли б мовчки, ні про що не питаючи і не докучаючи мораллю? А я так робив. Не всім я про це казатиму. Та ви — людина вищого гатунку, вам можна сказати все, ви все зрозумієте. Ви не довго борсатиметесь у багні серед пуголовків. Ну, тепер, здається, ми домовилися? Ви одружуєтесь. Шпаги наголо — і вперед! Моя — сталева і ніколи не зігнеться, хе-хе!

Вотрен одразу ж вийшов, бо не хотів почути негативну відповідь студента, та й треба було дати йому змогу трохи оговтатися. Він, мабуть, знав, що весь цей слабкий опір, усі ці суперечки — тільки хизування перед собою, щоб виправдати свої гідні осуду вчинки.

«Хай робить, що хоче, я однаково не одружуся з мадмуазель Тайфер», — подумав Ежен.

— Відчувши неприємний внутрішній дрож на саму думку про свою угоду з чоловіком, який жахав його, хоч і підносився в його очах завдяки цинізмові своїх думок і сміливості, з якою він прозирав у суть людського суспільства, Растіньяк одягся, послав по карету і поїхав до пані де Ресто. Останнім часом ця жінка подвоїла свою увагу до юнака, що з кожним кроком усе далі просувався у світському товаристві і згодом міг набути там небезпечної для неї ваги. Він розплатився з панами де Траєм і д'Ажуда, сів грати у віст і відіграв усе, що раніше програв. Марновірний, як більшість людей, що, самотужки пробиваючи собі шлях, стали фаталістами, — він побачив у цій удачі небесну винагороду за стійкий намір не збочувати з праведного шляху.

Другого ранку Ежен поспішив спитати Вотрена, чи при ньому ще його вексель. І коли той відповів ствердно, віддав йому три тисячі франків, не приховуючи свого цілком природного задоволення.

— Все гаразд, — сказав йому Вотрен.

— Але я не ваш спільник, — відповів Растіньяк.

— Знаю, знаю, — перебив його Вотрен. — Ви й досі поводитесь по-дитячому й зупиняєтесь на порозі через усякі дрібниці.

За кілька днів Пуаре і мадмуазель Мішоно сиділи на осяяній сонцем лаві у відлюдній алеї Ботанічного саду й розмовляли з якимсь добродієм, що недарма видався Б'яншонові підозрілим.

— Мадмуазель, — сказав пан Гондюро, — не розумію причини ваших вагань. Його вельможність пан міністр королівської поліції…

— Ах! Його вельможність пан міністр королівської паліції… — повторив Пуаре.

— Так, його вельможність зацікавилися цією справою, — підтвердив Гондюро.

— Та хто повірить, що Пуаре, відставний чиновник, щоправда, нездатний мислити, але наділений міщанськими чеснотами, уважно слухав удаваного рантьє з вулиці Бюффона навіть після того, як той послався на поліцію і, таким чином, показав під маскою порядної людини обличчя агента з Єрусалимської вулиці. А проте це було цілком природно. Читачеві легше буде зрозуміти, до якої особливої породи у великій сім'ї дурнів належав Пуаре, якщо нагадати відоме, але ще не опубліковане спостереження дослідників: чиновницьке плем'я, загнане в державному бюджеті між першим градусом широти, де заробітна плата становить тисячу двісті франків (своєрідна адміністративна Гренландія), і третім градусом, де починаються місцинки тепліші, від трьох до шести тисяч франків (зона помірного клімату), і де приживаються, навіть квітнуть винагороди, незважаючи на тяжкі умови їх вирощування. Одна з найхарактерніших рис цих службових людців, що найкраще малює їхню убогість, — це якась мимовільна, машинальна, інстинктивна пошана до далай-лами кожного міністерства, відомого чиновникові з нерозбірливого підпису, а також під назвою «його вельможність пан міністр». Ці чотири слова, рівнозначні імені II Bondo Cani з «Багдадського халіфа», в очах цієї приниженої юрби символізують священну, незаперечну владу. Як папа в очах католиків, так і пан міністр в очах чиновника — непогрішний. Сяйво його особи кладе відбиток на його вчинки, його слова, навіть на сказане від його імені. Своїм гаптованим золотом мундиром він прикриває і узаконює все, що роблять за його наказом. Титул «його вельможність», який свідчить про чистоту його намірів і святість волі, править за провідника для найнеприйнятніших ідей. Те, чого ніколи не зробили б ці людці заради власних інтересів, вони квапляться виконати, тільки-но почують слова: «Його вельможність». У канцеляріях — така сама сліпа покора, як і в армії; ця система приглушує свідомість, спустошує людину і поступово перетворює її на якусь гайку чи гвинтик у машині державного управління. Гондюро, що, мабуть, добре розумівся на людях, відразу розпізнав у Пуаре одного з цих бюрократичних дурнів і випустив свого Deus ex machina[12] — оту чудодійну «його вельможність» — саме в ту хвилину, коли треба було приголомшити Пуаре, що, на думку агента, був коханцем Мішоно, як сама Мішоно була коханкою Пуаре.

— Ну, коли вже його вельможність, та ще й власною персоною… його вельможність пан мі… О, це зовсім інша річ! — сказав Пуаре.

— Чуєте, що каже цей добродій, якому ви, здається, довіряєте, — мовив удаваний рантьє, звертаючись до мадмуазель Мішоно. — Ну, так ось, його вельможність тепер цілком певні: так званий Вотрен, який живе в «Домі Воке», — каторжник, що втік з Тулонської каторги, де він був відомий під прізвиськом Дурисмерть.

— А! Дурисмерть! — повторив Пуаре. — Виходить, він таки щасливець, якщо заслужив таке прізвисько.

— Авжеж, — погодився агент. — Це прізвисько він дістав за те, що йому завжди щастило рятуватися від смерті у вельми ризикованих справах. Як бачите, це особа небезпечна. Вотрен має деякі риси, що роблять його людиною незвичайною. Саме засудження цього злочинця на каторгу стало справжньою подією і забезпечило йому безмежну повагу серед його товаришів…

— Виходить, він чоловік поважний? — спитав Пуаре.

— До деякої міри. Він добровільно взяв на себе чужий