BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 111
Перейти на сторінку:
громаду, а не да­ва­тись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетiв у Геть­манське посередник Кривинський, та прямо у пред-води­тельську канцелярiю, де мала бути управа.


- Пропали ми... мужики наших б'ють! - скрикнув вiн, забув i поздоровкатись.


- Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув зав­жди тихий Шавкун i оторопiв.


- У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина.


- Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його вiдро холодної води вилив, опустився на своє мiсце, пiдпер рукою голову - затих.





XXVIII


СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ




Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розка-лене та на­че огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспiвали вхо­пити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяни­новi. А тут - кидай свою роботу, їдь у гласнi!


Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового бу­динку пана Польського, стояли в три ряди карети, брич­ки, натачанки. Поприїздили не тiльки гласнi. Багато наїхало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.


Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були коза­чi писарi та голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiякої служби. Мiж гласними-селянами можна бу­ло помi­тити двох крiпацьких старшин: один - з Пiсок, другий - з Рудки.


Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи до­носились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз разом i поду­шне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет. Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Од­далеки ко­зацької старшини, сидiв пiд горницями й Чiп­ка, рядом з Ло­зою, недалеко вiд рундука. По праву руку - куче­ри па­нськi, по лiву - "п'явки людськi", як колись Чiп­ка обзивав сiльську старшину. Йому було тепер якось нiя­ково... Кучери позлазили з козел, дехто пiдiйшов до знайо­мих гла­с­них; балакали то про се, то про те, хвали­лися уро­жаями, жалкували, що прийшлося такий гаря­чий час про­гаяти. Чiпка сидiв мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його голову клопо­тали неабиякi думки. Перервав їх Дмитренко своїм зи­чним голосом:


- Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть!


Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою, як сидiли, так i зосталися.


- А скiльки вас? - питає становий.


- Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, ски­нувши очима на купу товаришiв-гласних. - З нашого ста­ну - три, та з вашого п'ять, та двоє - з Свинок... Оце й усi!


- Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! - кивнув ста­но­вий головою Чiпцi.


- Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.


Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.


- А що ж це вашi сюди всякої наволочi понасилали? - пи­тає Чiпки становий.


- Якої наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: - перед богом усi рiвнi...


- То ж перед богом, а тут - перед людьми...


- Та й перед людьми - все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й ба­лакаєте в холодочку, а тут - печись на сонцi.


- Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в ко­ри­дор.


- Спасибi. Що громадi, те й бабi.


- А ви, капустянi голови! - покинувши Чiпку, поверну­вся становий до козачих гласних. - Це вже ви нам одну ка­пость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тя­ми­те?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. - визвiрився Дми­тре­нко на червонопикого, товстого козачого голову, од ко­тро­го так i несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в ши­нку. Нi, в гласнi преться. Або ти. Ступо? Жiнчиної тiнi бої­ться, до ладу не вмiє слова вимовить, а теж - i собi мiж люди... в гласнi!!.


Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на станового. Вiн кинув їх та до крi­пакiв:


- А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!


Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защем­iла в Чiпчинiм серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн ним станового, то пози­рав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.


- Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито й зиркнув на Дмитренка. - Хiба ми до вас приї­ха­ли?.. Нас громада прислала... ми громадi служимо...


- Та я про вас нiчого й не кажу, - спустивши вниз го­лос, заговорив становий. - Ви чоловiк торговий: всюди буваєте, людей, свiта бачили - де треба, до ладу й своє слово скаже­те... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх гла­с­них... - П-хуу!.. Та тепер уже не перемiн­иш... Глядiть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?


Гласнi мовчали, мов не до них рiч.


- Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як кру­тну правого вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, - налiво... Глядiть менi!


Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гла­с­них та й скрився у коридор.


- Бач, який гострий! - обiзвався Ступа. - Мов над дурни­ками... Нi, стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми - налiво... Нехай дудика з'їсть!


- Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко на­шому братовi за ними нiгде буде мiсця знайти...


- А нашому братовi, - увернув грiзно Чiпка, - треба сте­ре­гти свого брата, а не тiльки про себе думати...


Вiн мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горницi.


Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стiл, засланий червоним сукном, облямований золотою га­льо­н­кою, з золотими китицями... За столом, на пбкутi, си­дiв предводитель. По праву руку од його Данило Па­влович Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи своїх далеких родичiв, а разом з ними брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив їх, а його жiнка -

1 ... 97 98 99 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"