BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:
та сама панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По лiву руку од предводителя сидiв Павкун - городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi гласнi - горожани й земляни. Тут було цiле "сонми­ще", цiле кодло Польських. Тут були Совинський, Кри­винський, Гаецький, Митiль, - не було тiльки одного Маку­хи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: вiн тепер був пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачи­ти Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так менджував про­сительськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть, не раз i судився у консисторiї. Дмитренко, як не гласний, сидiв окремо, мiж панами, котрi приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чiпка смiливо опустився на один; за ним Доза - на другий. Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у добрих синiх жупанах, а все-таки така незвичайна смiливiсть колола панськi очi. Для останнiх гласних-селян не знайшлося мiсця за столом: прийшлося спинами пiдпирати стiну.

Пiсля молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намiрялись пропхнути Гаєцького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто пiд­ступав класти бiлета не в сюртуцi, а в свитi, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавку­новi зробили невеличкий перепочинок.


Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саєнко - здавна чоловiк неспокiйний. Ще за Василя Семеновича вiн було не пропустить виборiв, щоб не наговорити, як казали про його, "сiм мiшкiв гречаної вовни"... Оже та вовна була для панiв Польських гiрше гi­ркої гiрчицi. Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних роди­чiв. Простi люди його люби­ли, як чоловiка, котрий не змовчить сильному i стане завжди в пригодi немiчному... Зате пани та жиди Сає­нкового духу боялися, та й недурно. Напакостити пановi, придавити жида - стало втiхою для його. Так оцей-то "лi­берал", як його звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних, вiн доказував їм "всесословность земства", довго й красно розводив їм про "интеллектуальную деятельность", котру вони, за "прошлi грiхи", повиннi були оддати на "алтарь обще­ственного благополучия". То повертався до простих гласних, нагадував їм про "рiвноправнiсть", умовляв їх самим дбати про свої "iнтереси", про "народне благо". А на заключку всiм гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.


По хатi пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хи­тали журливо головами, шептались, мiж собою. Мужи­ки заворушились пiд стiною, затупотали ногами на однiм мi­сцi, зглядалися, мов питали очима один в одно­го: "А що?! кого тепер?"


Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потiм з Кряжовим, задзвонив у дзвоника i, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?


Шелест потроху стихав.


Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззи­ралися.


- Ось хiба Варениченко... - якось несмiливо, крiзь зуби, процiдив старшина з Пiсок.


На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко - i за­ту­лив рукою свого рота: "мовчи, мов, нескребо!"


- Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив пред­во­дитель.


- Ось!.. ось!.. - почулося з-пiд стiни кiлька голосiв, ти­ка­ючи пальцями, де сидiв Чiпка.


Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.


- Вы желаете? - спитав його предводитель.


- Та коли людська ласка та панська воля, - одказав Чiп­ка, пiдводячись, - то й про мене...


Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радi­стю.


Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгар­ячившись, вибрали Саєнка в губернськi гласнi.


Вибори скiнчились. Селяни пороз'їздились по домi­в­ках. Пани забенкетували в городi.


Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, ви­скочила з хати.


- А що?


- Усе гаразд! - скрикнув радо Чiпка. - Тепер я, Галю, не тiльки гласний, ще й член в управi...


- Невже? - разом - зрадiвши i злякавшись, скрикнула Га­ля.


- Далебi... вибрали! - хвалиться вiн.


- Кого вибрали? куди? - почувши останнє слово, пи­тає Мотря, висунувшись у вiкно.


- Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi в вiчi, по виду в неї пробiгла нерадiсна смужка.


- I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо. - Ще, не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаю­ться, а тобi - буде...


- Не бiйтесь, мамо: не подамся! - заспокоює її Чiпка.


- Ще встрянеш куди... - своє-таки Мотря.


- Нiчого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, - одказує без гнi­ву Чiпка. - На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригодi стану... добро яке зроблю...


- I вже, сину! Ти - один, а їх скiльки...


- Один, та добрий, - оступилася за чоловiка Галя, i, усмi­хаючись, пiшли обоє в хату.



Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що за­ро­бив людську шану, повагу. Те, що мiсяць назад тi­льки за­клюнулось у серцi, тепер уже снувало перед його очима, заволодiло його думками. Лагодився Чiпка громадi служи­ти, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже й жiнки, голубку-надiю - давнє забути i слiд йо­го загладити... А вийшло так... що - де зна­йшов шану, там за­губив спокiй i... долю!


Вибiр його в управу, зроблений пiд гарячий час, без поради, без розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавнiй голо­дра­нець, волоцюга, ледащо, посiвши за жiнкою бага­тство, вискочив у люди, мiж пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалi­тися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин братає­ться з "хамом" та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Саєнка, що це вiн так зробив на глум, на сором цiлому повiтовi... Товаришi по управi вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, заляку­вали декого з панiв, що, коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправляє с а м! А Шавкун ла­мав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законiв, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як вiн боявся, мiг стати йому на переметi, шкодити, не допускати про­со­ву­вать лапу до земських грошей...


Шавкун - битий

1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"