Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

*

— Господи, де ти це знайшла? — спитав він.

Урсула ніколи не бачила його таким приголомшеним. Крайтон зважив золотий портсигар на долоні.

— Я думав, ніколи більше його не побачу.

— Ти правда хочеш знати?

— Так, звісно. А чого така загадка?

— Тобі ім’я Рене Міллер ні про що не каже?

Він задумано насупився, але потряс головою.

— Боюся, що ні. А має?

— Ти, найімовірніше, заплатив їй за секс. Чи пригостив її вечерею. Чи ви просто порозважалися.

— А, ти он про яку Рене Міллер, — розсміявся він. Помовчавши, додав: — Ні, як по правді, це ім’я нічого мені не каже. Та й, якщо пам’ять мені не зраджує, я ніколи не платив за секс.

— Ти ж був на флоті, — нагадала вона.

— Що ж, значить, сто років як не платив. Але спасибі, ти ж знаєш, як багато для мене значить цей портсигар. Батько...

— Подарував його тобі після Ютландії. Пам’ятаю.

— Тобі зі мною нудно?

— Ні. Підемо кудись? У твою криївку? Потрахаємося?

Він розсміявся.

— Якщо хочеш.

Крайтон сказав, що останнім часом «правила пристойності» його обходять значно менше. «Правила пристойності», схоже, включали Мойру і доньок, тож вони незабаром поновили свою інтрижку, цього разу значно менш потайну. Він так сильно відрізнявся від Ральфа, що їй це навіть не здавалося зрадою.

(— Дуже переконливий аргумент, — сказала Міллі).

Із Ральфом майже не бачилася — здається, вони охололи одне до одного.

*

Тедді прочитав напис на кенотафі.

— Героїчно загиблим. Як думаєш, вони справді загинули героїчно?

— Ну, вони точно загинули, — сказала Урсула, — а про героїзм — це, мабуть, щоб живим було спокійніше.

— Їм, мабуть, байдуже. Я думаю, що якщо ти помер, то це вже все. Не думаю, що по той бік щось є, а ти?

— До війни, може, і думала, а тоді надивилася на мертвих. Вони виглядають як викинуте сміття. — (їй згадалося, як Г’ю сказав: «Мене можете просто винести на сміття»). — Не схоже на те, що їхні душі кудись відлетіли.

— Я, мабуть, загину за Англію, — сказав Тедді. — Та й ти, не виключено, теж. Воно того варте?

— Мабуть, так. Тато казав, що краще б ми були живими боягузами, ніж мертвими героями. Але він, мабуть, несерйозно — уникати відповідальності не в його дусі. Що там написано на меморіалі в нашому селі? «За ваше завтра віддали своє сьогодні». Саме це ви і робите, жертвуєте та й жертвуєте, є в цьому щось неправильне.

Урсула раптом подумала, що хотіла би померти не за Англію, а за Лисячий закут. За луки, за гайок, за струмок, що тече через ліс із дзвониками. Врешті, це ж також Англія, правда? Благословенна земля.

— Я патріотка, — сказала вона. — Мене це саму здивувало, не знаю чому. Що там написано на пам’ятнику Едіт Кавелл, ну, перед церквою святого Мартина?

— «Не досить бути патріотом», — підказав Тедді.

— І ти так думаєш? Як про мене, більше ніж досить.

Урсула розсміялася й, узявшись під руки, вони рушили уздовж Вайтголлу. Його сильно ушкодили вибухи. Вона вказала Тедді на бомбосховище Кабінету.

— А я знаю одну дівчину, яка там працює. Вона й ночує у шафі. А мені не подобаються всі ці бункери, підвали й пивниці.

— Я за тебе дуже хвилююся, — сказав Тедді.

— А я — за тебе. І що це нам, помогло?

Тепер вона говорить, як міс Вулф.

Тедді («лейтенант авіації Тодд») щойно відбув курс у навчальній частині бойової підготовки у Лінкольнширі, де літав на «вітлі», а десь за тиждень мав прибути для додаткової підготовки у Йоркшир, де навчиться літати на нових «галіфаксах» і почне перше бойове чергування.

Перше бойове чергування переживала тільки половина екіпажів бомбардувальників, так їй сказала дівчина з Міністерства авіації.

(— Але ж щоразу, як вони здіймаються в повітря, шанси такі самі, — уточнила Урсула. — Це ж так працює імовірність.

— У випадку бомбардувальників — не так, — відрекла дівчина з Міністерства авіації).

Вона взяла довгу обідню перерву, і Тедді провів її назад на роботу. Тепер у місті стало трохи спокійніше.

Вони збиралися пообідати в якомусь шикарному ресторані, а потрапили врешті до закладу із британською кухнею, де замовили смаженю, сливовий пиріг і заварний крем. Сливи, звісно, були консервовані. Їм усе одно сподобалося.

— Стільки імен, — протягнув Тедді, вдивляючись у кенотаф. — Стільки життів. І ось знову. Здається, з людською породою щось не так. Це ж суперечить усьому, у що ми хочемо вірити, ти не думаєш?

— Тут нічого думати, — різко відповіла вона, — треба просто жити собі. — (Вона і справді перетворювалася на міс Вулф). — Врешті, життя дається один раз, і треба зробити все, що в наших силах. Усе одно наробимо помилок, але треба бодай постаратися. — (Перетворення завершилося).

— А що, якби ми проживали життя знову і знову, доки нарешті не зробимо все правильно? Правда, було б чудесно?

— Думаю, це було би стомливо. Я зацитувала б тобі Ніцше, але ти, мабуть, мене стукнеш.

— Мабуть, — доброзичливо погодився він. — Він же нацист?

— Не зовсім. Тедді, а ти досі пишеш вірші?

— Ні, слова пішли. Що не спробую, усе фальш. Ніби перетворюю війну на гарні картинки. Серця в цьому не бачу.

— Темного, живого, кривавого серця?

— Може, це тобі треба писати, — розсміявся він.

*

Доки Тедді гостював у неї, вона не ходила на нічні чергування — міс Вулф викреслила її зі списку. Та й рейди зараз траплялися рідше. У березні та квітні були великі нальоти — вони встигли трохи перепочити від бомб, і це лише погіршило становище.

— Дивно, — зауважила міс Вулф, — коли бомблять безперервно, нерви так напружуються, що все зносиш легше.

На Урсулиному посту було затишшя.

— Гітлера, мабуть, більше цікавлять Балкани, — припустила міс Вулф.

— Він нападе на Росію, — авторитетно заявив Крайтон.

Міллі знову була в турне заводами, тож у кенсінґтонській квартирі вони лишилися самі.

— Це ж безумство.

— А він і є безумець, чого від