Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Чого шмигаєш носом? Чи ще й застудився до всього! Пий давай.

- А що там з духом?

- А нічого. Такий могутнім може бути тільки дух. Хто ж ще. 

- А це не міг бути…Дух Гір тоді?

- Тебе так добряче приложило, да, дитино? Де ж це бачено, щоб Дух Гір спокійно дивився, як вбивають гмурів? До того ж, у власних шатах. Ні, не буває такого. 

- Але ж той велетень, він зміг відчинити прохід, то може…може він такий саме сильний як Дух Гір?

- Слушно… - промурмотів майже собі під носа Долган. - Але ти тим не переймайся, малий. Пий давай зіллячко, потім дамо тобі кусень куріпки, зажувати. Бо, зізнаюся, зіллячко те на смак, наче сеча гірського троля. До того ж, гаряча. Хоча ні, холодним те пити взагалі не можна.

Я здригнувся, але слухняно зробив ковток. Горлянку й шлунок обпалило страшно, на мить здалося, що гмури вирішили добити мене аби не мучився. Але відкшалявся й впевнено відставив горнятко подалі.

- Ви сказали, той дух мене знайде?

- Може так, може й ні.

- Про що це ви?

Долган присів біля мене, всучив мені зажарену ногу куріпки й мовив:

- Ну, якби мене пошили в такого дурня як його - я б напевне розшукав того вишкребка, що це вчинив. Тож, гадаю, тобі краще десь залягти на дно, й перечекати, поки все вщухне. 

- І скільки ж це чекати?

- Гадаю рочків десять так точно.

Не зрозумівши, чи глузують з мене гмури, чи просто знущаються, я не відповів й вгризся зубами в куріпку. Дурне, присмак бісового зілля нічим не перебити. Але й сил воно додало.

У двері постукали: два рази швидко, два - повільно. Гмури було схопили свої сокири, але почувши стуки, поклали їх назад й гаркнули:

- Заходь!

У дверях з’явився Родосвіт: у руках оберемок дров, за спиною - тушка кроля. Брат ступав ближче, від нього пахло холодом і лісом. Він простягнув мені мішечок й спитав:

- Подивись-но, бачив такі ягоди? Їстівні?

Я заглянув у мішечок, але мав визнати - таких ягід я ніколи не зустрічав.

- Це Stergbeerhen, кам’яні ягоди ми їх звемо. 

- Кам’яні?

- Так. Від них тіло наче паралізує. І ти все відчуваєш, але не можеш двинутися. Дія тимчасова, але все ж таки. Ми з таких робимо сік і вимащуємо стріли мисливські - щоб дичина далеко не збіжала. 

Брат тільки присвиснув, і мішечок з тими ягодами припрятав подалі. Зате побачив моє горнятко з тим зіллям:

- Що це?

- Не пий! - відповів я одними губами й скривився. Брат кивнув й відставив горнєтко у бік. Гмури вже розкладали обід по погнутих тарілках, які знайшли тут же.

Спершу їли мовчки, а після обіду вже дали розмовам час. Гмури запалили люльки, а Родосвіт вправно білував кроля.

- Як в лісі?

- Тихо, - підтвердив брат. - Навіть, трохи занадто тихо. Наче все навколо вимерло. Чи поховалося хто де. 

Гмури собі хмикнули наче хотіли сказати “ясна річ”. 

- Так вимерли чи поховалися?

- І те і те, - відповів старший гмур. - Якщо не сховатися добре, то тебе будь-хто зубастий у цьому лісі зжере. А зубастих тут доволі багато. Але й тих зубастих, як ми вже бачили, збирають у військо, як чутки не брешуть. Тож, тут швиденько заповідна зона буде такими темпами. 

- У військо?

- Так, ось тих хітніків вже змусили ходити марширувати.

Я анічогісінько не зрозумів з цієї відповіді, але не переймався.

- Що ж тепер буде? 

- Ти - одужуватимеш, твій брат - тебе пильнуватиме. А ми підемо собі.

- Підете?

- Аякже. Чи ти не думав, що ми з вами залишимося до скону. Е ні, хлопче, в нас власні справи є.

- І що ж ви робитимете?

- Підемо ліпити снігових баб, - вишкірився Миртаг й загиготів, трохи не вдавившись димом власної люльки.

- Bhordsinn, - буркнув Долган у бік свого молодшого супутника.

- Пам’ятайте що ви обіцяли, - нагадав Родосвіт, і Долган кивнув: 

- Будьте покійні, пане Родосвіт, Фальдор Срібноборід дізнається про те, що сталося у Залі Семи Доріг. Я вам це обіцяю.

Брат залишився задоволеним тією відповіддю. Слово гмура було міцнішим за камінь.

Наступного ранку, ще до світанку, гмури знялися з місця. Поснідали залишками кроля, якого приготував Родосвіт, випили по ковтку чогось страшного (вони дико лаялися коли пили те) з фляги, що Миртаг витяг з недрів свого каптану, й закусили тоненьким шматочком якогось дивного білого м’яса, як мені здалося. Воно тхнуло часником й виглядало неїстівно. Помітивши мій інтерес, Долган відрізав й мені майже прозору скибочку тієї чудасії.

- Це сало свині у часниковому маринаді, малий. Від такого не відмовляються.