Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Я все ж таки відмовився. Віддав свій кусень братові. Сказав, що на смак краще ніж на вигляд.

Наостанок, Долган підійшов до мене, зняв з пальця свого персня й віддав мені. Мені здалося, що він зробив те неохоче, але все ж таки віддав й примовив:

- Гмури не залишаються у боргах. Особливо у таких значних. Це тобі, хлопче, за те що врятував нас. Вже двічі. Якщо тобі знадобиться допомога, звернися до будь-якого з бургомистрів торговельних міст Гасарду, і жоден гмур тобі не відмовить. 

- Дякую, пане Долган, - пролепетав я, приймаючи дар.

- Навседобре, - гмури рухалися жваво, й скоро від них залишилися лише сліди на снігу.

- Пішли на південь, - зауважив брат, заходячи в хату з новою партією дров. - Сподіваюся, вони дотримають свого слова.

- Гадаю, що дотримають.

- Звідки ця впевненість?

Я розказав братові про перстень.

- Непогана дяка. Чув, що гмури вміють бути вдячними, але не власні очі не бачив такого. Я б сховав перстень десь подалі. Подалі від небажаних очей.

- Може, тоді я віддам його тобі? Для надійності? - припустив я і простягнув персня братові. Той, не вагаючись, взяв його, і сховав у сапозі.

Наступні кілька днів брат полював, а я лікував своє плече. Рана гоїлася добре, я не мав на що нарікати. Але рука залишилася холодною, і я нічим не міг тому зарадити. Брат чекав поки рана повністю затягнеться, щоб ми могли спокійно йти далі, не привертаючи до себе уваги:

- Одна краплина крові, і упирі, яких тут повнесенько, одразу ж тебе почують. Я вже не кажу про інших немертвих. 

- Упирі?!

- Гмури сказали, що ця місцина відноситься до земель Едасу, але володіння вампирів, вони звуть себе woyganad, мають бути тут зовсім поруч. Краще не ризикувати.

Минуло ще три дні, перш ніж Родосвіт вирішив, що я в змозі рухатися далі. Напередодні, братова рана від  Духу Лісу знову дала про себе знати і я віддав йому зілля, залишене мені гмурами.

- Вони сказали, краще це пити гарячим.

Брат не погодився. Випив зілля холодним, одним ковтком, вилаявся на незнайомій мені мові й проспав всю ніч без лихоманки. Я прийняв те за добрий знак. 

А ранком ми зібралися швиденько й я вийшов з хати вперше за майже цілу седмицю. Стояв білий день, жодного вітру. Небо, хоча й захмарене, але без натяку на снігопад. Я навіть побачив кілька смужок синьої далини. Проте, повітря, прозоре і чисте, таке що його можна було їсти ложкою, наче не зважало на те, що в небі світило сонце - мій ніс і очі опалило холодом, сильнішим ніж будь-коли за все життя. Вії і волосся вкрилися інеєм. Я подивився на брата - його борода вже скидалася на брилу криги.

- Ласкаво просимо до земель за горою, як звуть це місце гмури, - вигукнув він і вказав рукою праворуч, де вгадувався горний хребет, майже повністю скритий низьким хмаровинням, й ледь впізнаний. 

- Гортмрат, - вихопилося в мене, а брат вже вказав рукою у протилежний бік. За якихось п’ять - шість грай від нас виднівся височенний ліс, густий й старий. 

- Ми на місці. Це Дарте Веліа, Великий Ліс. Ми дісталися земель Едасу, брате.