Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Дивна ситуація, – буркнув Павук.

– Може Оля? Вона була там, коли мене катували, і все бачила. Могла забути закрити двері.

Микола пропалював його недовірливим поглядом, не розуміючи, чи варто ділитися думками.

– Скажи мені, що ти говориш правду, – благав він. – Що тебе ніхто не підсилав і ти прийшов сам. Якщо ж ні... я сам здамся, аби Микита не постраждав. Але зараз я хочу знати...

– Колю, ти чого? – Кирило насупився і присів на спинку дивана, повільно усвідомлюючи сенс сказаного. – Мене ніхто не підсилав. Ти що, я б ніколи... – він запнувся, розуміючи, що він уже все зіпсував. – Дідько, так, я їм усе розповів, вибач. Але я б не привів убивць до тебе особисто. Я знав, що Оля попередить, і тебе не знайдуть.

– Попередила. А в гості, як ти вже зрозумів, вони заходили. Щоправда, моя дружина здалася їм недостатньо гостинною, щоб існувати в цьому світі.

Кирило перестав дихати.

– О, боже... я не хотів, не думав, що так вийде. Вони погрожували вбити Микиту.

Каявся він щиро, таке зіграти складно. Микола і сам того не помічаючи, довірився йому.

– Розумію, – сказав він. – Коли на кону життя дітей, по-іншому не можна. Він беззахисний, а я з будь-якого лайна виберуся. Ти все правильно зробив.

– Вони ж не повернуться?

– Ні.

– Чому? Вони не знайшли тебе вдома, значить могли почекати...

– Кирило, вони не повернуться, – запевнив його Павук, пхаючи в сумку речі. – Ми з дружиною багато разів обговорювали це. Вона відправила їх в інше місце, а кабінетом нібито вона користується. Для цих людей ми не живемо разом.

– Ти передбачливий, – Кирило з цікавістю спостерігав за його діями. – Переїжджаєш?

– Так. Поховаю дружину і сховаюся... як павук. Зі мною їдеш?

– Їду.