Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

З оприлюдненням результатів перепису 1939 року великий голод зник не тільки зі шпальт газет, а й з радянської демографії. Сталінська влада ніколи не вела записів про кількість жертв, їхнє життя та смерть. Майже до кінця свого існування радянська держава не визнавала, що вони померли.

Насильство, репресії та фальсифікація перепису фактично заглушили розмови про голод усередині СРСР. Натомість замовчування голоду за кордоном мало іншу тактику. Контролювати інформацію тут було набагато важче: вона перетинала кордони разом з людьми. У травні 1933 року українська газета у Львові опублікувала статтю, що засуджувала голод як напад на український національний рух:

Східна сторона Збруча має вигляд справжньої воєнної лінії, котру важко перетнути цивільній людині навіть серед ночі. Про це розповідають утікачі, що їм нещодавно вдалося перейти убрід Збруч... Прийшли тут живі кістяки, бо голод там страшний. Полюють навіть за собаками, тому що сучасних невільників у колгоспах годують собачим м’ясом, бо на родючій Україн ні хліба, ні картоплі нема.[1137]

Інші новини надходили від посадовців і консулів, які перетинали кордон, а також надсилали листи з портів через подорожніх або з повідомлень, пропущених цензорами. Етнічні німці писали приватним особам у Сполучені Штати і Німеччину, родичам і лідерам їхніх релігійних громад: «Дорогі Батьки та Брати у далекій Німеччині, прохання з Росії від мого німецького імені... Я прошу вашої поради та допомоги, а також [хочу] сказати вам про те, що в мене на серці, розбитому тугою і сумом».[1138] Такі листи потрапляли навіть до Канади.

Звістки, так само як і нечисленні біженці, сприяли поширенню інформації. У міру того, як голод розгортався, українці за кордоном у різний спосіб почали протестувати. Політики-українці внесли тему голоду до сесій польського Парламенту та писали про голод в українськомовній пресі.[1139] У жовтні 1933 року Микола Лемик, член Організації українських націоналістів у Польщі, вбив секретаря радянського консула в Львові. У Львівському окружному суді Лемик, який прагнув убити самого консула, заявив, що це була помста за голод.[1140] Наприкінці того ж місяця українська громада Польщі намагалась організувати масову демонстрацію на знак протесту проти голоду, але їх зупинив польський уряд, який боявся подальшого розгортання насильства.[1141]

Приблизно в цей же час в іншій частині світу Українська Національна Рада (організація, що постала у травні 1933 року) організувала вуличні протести у Вінніпезі та надіслала листа разом із свідченнями очевидців про голод Президентові Рузвельту.[1142] На зустрічі в українській церкві у Вінніпезі провідні діячі діаспори зачитали вголос листи з України та закликали громадськість допомогти Україні «вирватись» з СРСР.[1143] Українці в Брюсселі, Празі, Бухаресті, Женеві, Парижі, Лондоні, Софії та інших містах створювали комітети допомоги, які намагались (хоча й без великого успіху) поширювати інформацію про голод та передати домогу селянам, що потерпали від голоду.[1144]

Новини також надходили через католицьку церкву. У Польщі українські греко-католицькі священики збирали кошти для допомоги жертвам голоду 1933 року та відзначали день пам’яті, вивішуючи чорні прапори на українських церквах та місцевих відділеннях української культурної організації «Просвіта».[1145] Польські та італійські дипломати й священики, котрі мали контакти всередині СРСР, також сповістили про голод церковну ієрархію. Ватикан уперше отримав письмовий опис голоду в квітні 1933 року в анонімному листі, який контрабандою надіслали з Новоросійська. Другий анонімний лист до Рима надійшов з Північного Кавказу в червні. Папа Пій XI наказав опублікувати обидва листи в газеті Ватикану «L’Osservatore Romano».[1146] Того ж місяця Віденський архієпископ кардинал Іннітцер відкрито забив на сполох. Він засудив голод в Росії і в «українських районах Радянського Союзу»:

[його] супроводжують такі жорстокі явища, як масове голодування, вбивство новонароджених та канібалізм... Вже встановлено, що ця катастрофа продовжується навіть за нового врожаю. Через чотири місяці голод досягне нового піку. Знову буде втрачено мільйони життів... Пасивно спостерігати за цією ситуацією — це взяти велику відповідальність усього цивілізованого світу за масові смерті в Росії. Це означатиме взяти провину за той факт, що в час, коли деякі частини світу майже задихаються від надлишків зерна та їжі, люди в Росії страждають від голоду.[1147]

Невдовзі Іннітцер отримає незвичну форму доказів: колекцію з двох десятків світлин — майже єдині автентичні фотографії голоду, зроблені Олександром Віненберґером, австрійським інженером, який працював на заводі в Харкові й переправив світлини через кордон. Збережені в архіві церковної єпархії у Відні, це єдині верифіковані фото жертв голоду, зроблені в Україні в 1933 році.[1148] Однак в той час церкву більше хвилювали не докази, а політика. У Ва-тикані почалися гарячі дебати: одна сторона прагнула надіслати допомогову місію людям, що потерпали від голоду в СРСР, інша — закликала до дипломатичної обережності. Останній аргумент переміг. І хоча Ватикан продовжував отримувати інформацію про голод, привселюдно Святий Престол продовжував мовчати. До того ж, прихід Гітлера до влади у 1933 році став для них політичною пасткою: церковне керівництво побоювалось, що різкі вислови про радянський голод сформують враження, що Папа надає перевагу нацистській Німеччині.[1149]

Подібні міркування були поширеними та зумовлені схожими політичними обмеженнями. Багато міністерств закордонних справ європейських країн мали інформацію про голод, ще коли він тільки-но розпочався — тобто в реальному часі. Насправді в 1933 році Україні пощастило мати кілька незвичайних іноземних резидентів-спостерігачів. Італійський консул Ґраденіґо, котрий жив у Харкові з 1930 по 1934 рік, розумів і масштаби голоду, і його наслідки для українського національного руху. Він не сумнівався, що «смерті від голоду — це наслідок спеціально запровадженого голоду, щоб провчити селян»:

... теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну автентичність. Можливо, в недалекому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, тому що Україна фактично стане частиною Росії...[1150]

У 1933 році німецький консул в Одесі також переймався причинами голоду:

Комуністичні лідери не дозволяють селянам тривалий час згадувати про їхні поневіряння і досягають цього завдяки негайному створенню нових випробувань. Таким чином, хочеш ти цього чи ні, старі жахи призабувають. У минулому, якщо когось у селі спіткала невдача, про це пам’ятали цілі покоління.[1151]

Ґустав Гілґер, німецький дипломат у Москві, невдовзі — чільний радник Гітлера з радянської політики (а