Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Портал закрився за нашими спинами, залишивши по собі лише легкий аромат диму та іскри магії. Я підняла очі — і мимоволі затамувала подих.

Перед нами розгортався Підземний світ. Не сірий і гнітючий, з вогнем і криками нещасних, як я собі уявляла… а величний, такий, що зупиняє серце.

Високо над нами, в химерному небі без сонця, висіло світило — не куля і не місяць, а велика прозора сфера, в якій ніби танцювали блискавки й рідке золото. Вона не просто освітлювала світ — вона творила атмосферу. Її сяйво було м’яким, теплим, з ледь рожевим відтінком, ніби захід сонця, що ніколи не закінчується.

На тлі цієї фантастичної кулі невагомо пливли висячі міста — архітектурні шедеври, збудовані над прірвами, мов вишукані замки на нитках реальності. Кожне місто трималося в повітрі завдяки гігантським кристалам левітації, що пульсували магічним світлом під ними. Мости з живого каменю з’єднували платформи, а по них неквапом рухалися істоти — демонічні, крилаті, та, здавалось, зовсім не злі.

Далеко внизу — нескінченні прірви, заповнені туманом, в якому мерехтіли спалахи: можливо, вогні поселень, а можливо — очі істот, яких краще не бачити.

А магія… Вона тут не була просто силою — вона була технологією. Вежі з живих кристалів, портали, які активуються лише подумки, транспорт у формі пласких дисків, що левітують, літаючі бібліотеки.

І серед усього цього — демони. Граційні, величні, з різними крилами, рогами, блискучою шкірою, одягнені в щось між середньовічною бронею й високою модою. Деякі літали в повітрі, залишаючи за собою яскраві сліди, інші просто спостерігали за світом з балконів міст, а хтось… збирав квіти, що росли на вертикальних скелях.

Це був інший світ. Дивний. Загадковий. І… прекрасний.

Підземний світ.

— Це і є Безодня? — мій голос тремтів не від страху, а від захвату, що прокочувався по мені хвилею, мов магія по старовинному артефакту.

— Так, рідна, — м’яко промовив Райвен, його голос звучав, наче пісня старих зірок. — Це мій світ.

Його тепла рука впевнено тримала мою, і в той момент усе довкола здавалось нереальним — занадто прекрасним, щоб бути справжнім.

Під нами простягалися хмари багряного туману, а над ними — висячі міста, підвішені на світлових арках з мерехтливого каменю, що пульсував у такт самому життю Безодні. Вежі з темного скла прорізали небо, з’єднані між собою мостами з рунічного світла, по яких повільно пливли магічні платформи.

Далекі гори горіли зсередини: червоним, пурпуровим, золотим. Їхні вершини ніби дихали, викидаючи в небо розсипи енергії — не лави, а магії, чистої і сирої, яка створювала нові потоки життя.

— Тут живуть найсильніші створіння, — продовжив Райвен, дивлячись кудись у нескінченну далечінь, — і кожен з них має шанс бути собою.

Я глянула на нього, і в очах Райвена побачила гордість… і щось більше — відчуття дому.

— Ходімо, я покажу тобі одне місце, — сказав Райвен, і в його голосі зʼявилась інтрига.

— У сенсі? Просто зараз?

— Ага. Ти ж не думаєш, що ми будемо стояти тут і милуватись краєвидом вічність? — посміхнувся він. — Хоча, з тобою я б і на це пішов. Але я маю показати тобі, як смачно готують у Безодні.

Він легенько потягнув мене за руку, і ми ступили на одну з тих магічних платформ, що ширяли в повітрі між містами. Вона м’яко рушила вперед, і я аж підскочила, коли під ногами розчинився краєвид — прірви, що світилася зсередини, немов там жили зорі.

— Тільки не кажи, що ми їдемо в якесь місцеве «Кафе у демона»? — я примружилась.

— «У демона» — це минуле століття, — відмахнувся Райвен. — Ми їдемо до «Вогняної чаші». Це заклад старих традицій. Без фастфуду, лише справжні рецепти, які передаються тут з епохи Темного Договору.

— Дуже апетитно звучить. І не тривожно зовсім, — буркнула я, намагаючись зрозуміти, чи жарти він жартує, чи ні.

Наша платформа зупинилась біля закладу, який виглядав… надто атмосферно. Будівля з чорного каменю з рослинними візерунками, що пульсували живим світлом. Вивіска — червоний кристал, який час від часу пускав вогняного метелика.

Всередині — напівтемрява, столи з лавових плит, на яких їжа не просто подавалася, а тихо шипіла, завершуючи приготування прямо перед тобою. В повітрі витав аромат чогось копченого, пряного… і трохи магічного.

— Тільки скажи, що тут не подають людей, — прошепотіла я, коли нас провели до столу.

— Людей? — Райвен хмикнув. — Та що ти, тут все вегетаріанське. Ну, майже.

Я закотила очі, але всередині вже сміялась. І це було прекрасно — сидіти в Безодні, поруч із лордом-ректором, який не просто володів цим темним світом, а ще й замовляв тобі вечерю з усмішкою на вустах.

Метр-хранитель — високий демон у строгому жилеті з ланцюжками, що світилися рубіновим світлом, вклонився глибоко, майже до підлоги.

— Ваша Темність, що бажаєте сьогодні? Стандарт чи… особливе меню?

— Особливе, — відповів Райвен з тією самою легкою посмішкою, яка завжди натякала: «Зараз буде щось незабутнє».

Метр зник у темряві, а за хвилину до нас підлетіла плаваюча чарівна дощечка — меню з палаючим краєм і запахом свіжоспеченого хліба. Я прочитала:

— Грильований айрок з медово-гірчичним соусом, поданий на розпеченому листі магмо-орхідеї.

(Айрок — місцевий аналог мʼяса, ніжний, соковитий, схожий на  телятину, але з легкою ноткою диму й солодких прянощів).

— Крем-суп з зольного гарбузу та тріщачки (гриб, що хрустить при кожному укусі), зі спіненою кровоцвітною піною.

(Гриб тріщить, як маленький феєрверк, суп пахне осінню і хвоєю, аромат такий, що хочеться обійняти тарілку).

— Пиріг з кори вогняного дерева, з начинкою з карамелізованих пекельних ягід і вершковим димом.

(Ягоди трохи кислуваті, але коли змішуються з солодкою корицею та вершками — це смак справжнього затишку… якщо затишок може бути магічно небезпечним).

— Напій: Чар-чар з льодом із чистого енергійного джерела.

(Має колір зіркового неба, бульбашки в ньому співають, а після кожного ковтка серце бʼється трохи голосніше, як від закоханості або великої пригоди).