Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 25.01)

Машина зупинилася перед знайомим, високим парканом. Денис мовчки вийшов і обійшов авто, щоб відкрити дверцята для мене. Його обличчя було загадковим, майже святково серйозним.

— Денис, ми ж домовлялись, що просто вечеря і відпочинок, без цирку.

— Це не цирк. Це міні-щастя. Ходімо, тільки обіцяй — не лякатимешся.

— Це що, щеня? — я звела брову.

— Навіть краще.

Я заінтриговано втягнула повітря, коли ми зайшли до його дому. Було темно, але він вивів мене до вітальні і натиснув кнопку пульта. Світло м’яко увімкнулося, відкриваючи переді мною зовсім інший простір.

Уся вітальня була всіяна маленькими лампочками-гірляндами — вони сплітались навколо перил сходів, лежали на столі, мерехтіли на підвіконнях. У центрі кімнати стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатертиною. На ньому — дві тарілки, бокали з вишневим соком, свічки… і маленький керамічний слоник.

— Слоник? — не втрималась я.

— Символ удачі. Ну і… я пам’ятаю, що ти їх колекціонуєш, — зніяковіло відповів Денис.

Я мовчки підійшла до столу. Все це виглядало так тепло, затишно. Як у кіно. Як у мріях.

— А їжа?

— Готував сам. Якщо отруїшся — в мене є знайомий лікар, він щойно тебе оглядав.

Я розсміялась, але щось у грудях стиснулося від ніжності. Він дійсно намагався. Кожна деталь кричала про це.

— Денис…

— Тсс. Спочатку сюрприз №2. Піднімайся на другий поверх. Іди повільно.

Я насторожено рушила вгору. Що ще він придумав? Як тільки я ступила на майданчик другого поверху, побачила… дитячу. Справжню. Ще не повністю готову, але з уже зібраним білим ліжечком, ніжно-зеленими шпалерами і маленьким мобілем із зірочками.

— Ти… що це?..

— Це буде твоя кімната. Ну, ваша. Я знаю, що ще рано. Але я хочу, щоб усе було готово. Щоб ти відчула, що я серйозно. Що ви — мої.

Я обернулась. Він стояв на сходах і дивився на мене так, наче я вже була частиною цього дому. Його дому.

— Я не плачу, — прошепотіла я, швидко витираючи очі. — Це просто алергія. На щастя.

— Добре, бо якщо ти заплачеш, я теж заплачу. А у нас вечеря.

— І маленьке життя в животі, — я обійняла себе рукою. — Яке щойно стукнуло. Наче сказало: «Тато, круто зробив».

— Справді?.. — в його очах промайнув блиск. — Це… найкраща відповідь на всі мої старання.