Читати книгу - "Подорож на край ночі"

дивак-син, невістка-вбивця — це все нараз серед наших гидот і сорому виперло б перед очі людців, що аж тремтіли з цікавости. Ні, я не мав чим пишатися, хоча не скоїв нічого, що можна назвати злочином. И однак почувався винним. Надто я завинив тим, що, по суті, бажав, аби той стан тривав і далі. Я навіть не бачив нічого непристойного в тому, що ми всім гуртом чимраз глибше занурюємось у ніч.

А втім, навіщо й бажати, занурення відбувалося само собою, й то неабияк швидко!

Багатіям нема потреби вбивати самим, щоб напихати собі пельку. Вони, мовляв, дають людям роботу. Багатії самі, власноруч, зла не чинять. Вони платять. Люди роблять усе, щоб їм сподобатись, і ввесь світ задоволений. Якщо в багатіїв гарні дружини, у злидарів бридкі. Це наслідок розвитку, що тривав не одне сторіччя, вже не кажучи за вбрання. Гарненькі штучки, випещені й вимиті. Відколи зародилося життя, завжди та сама ситуація.

Щодо решти — марні їхні зусилля, вони сповзають, пускаються берега, тонуть в алкоголі, що консервує і живих, і мертвих, нікуди не дістаються. Це доведено. Скільки сторіч ми дивимось, як перед нашими очима народжується, страждає і дохне худоба, і їй ніколи не заманеться чогось незвичайного, вона знову і знову стає на пісний шлях загибелі, з якого вже зійшла така сила іншої худоби. Проте нам годилося б розуміти, що саме відбувається. Невпинні хвилі безвартісних створінь котяться з глибини сторіч, аби гинути щомиті перед нами, а проте ми залишаємось тут, на щось сподіваємось… А втім, навіть думка про смерть не дає розради.

Дружини багатіїв, випещені, нещирі, невироблені, стають гарненькі. Це правда. Зрештою, цього, напевне, й досить. Хто зна. Принаймні це вже причина, щоб жити на землі.

— А тобі не здається, що жінки в Америці набагато вродливіші, ніж тут? — не раз запитував Робінзон, відколи пережовував спогади про свої мандрівки. В нього з'явилася цікавість, він навіть заговорив про жінок.

Тепер я провідував Робінзона не так часто, бо саме тоді мене призначили консультантом одного невеличкого туберкульозного диспансеру. Але навіщо критися: диспансер давав мені вісімсот франків на місяць. Хворими здебільшого були люди з нашого передмістя, з нашого начебто села, що ніколи не спромагалось остаточно вилізти з багнюки, затиснене між покидьків і обведене стежечками, де під парканами, утікши зі школи, шмаркаті надміру цікаві дівчиська дістають від якогось сатира двадцять су, вагітність або гонорею. Це край авангардистського кіно, де брудна білизна труїть дерева, а суботнього вечора всі трави вилискують сечею.

У своїй спеціалізованій терапевтичній царині я за ті кілька місяців не здійснив жодного дива, дарма що там диво вкрай потрібне. Проте мої пацієнти й не чекали від мене див, навпаки, покладали надії на сухоти, щоб перейти зі стану абсолютних злиднів, у якому вони всякчас задихалися, до стану відносних злиднів, забезпеченого мізерними державними пенсіями. Від самої війни вони тягли своє харкотиння, що давало більш-менш позитивну реакцію, з комісії на комісію. Хворі чимраз худнули через гарячку, живлену захарчованістю, частим блюванням, надмірним пияцтвом і навіть роботою, щоправда, раз натри дні.

Надія дістати пенсію посідала їм тіло й душу. Коли-небудь їм дістанеться пенсія як велика ласка — аби тільки вистачило сили ще трохи почекати, перше ніж здохнути. Тільки той може знати, що означає тішитися думкою й чекати, хто бачив, як виплекують свою мрію і чекають на неї злидарі, які сподіваються пенсії.

У сподіваннях минають усі пообідні години, цілі тижні у вестибюлі й на порозі мого злиденного диспансеру, пацієнти немов перечікують дощ, ремиґають свої сподівання на відсотки, прагнення мати харкотиння, справді заражене бацилами, — справжнє харкотиння, стовідсоткові сухоти. Одужання в їхніх сподіваннях з'являється тільки тоді, як отримано пенсію; звісно, вони думають і про одужання, проте рідко, їх цілковито засліплювало бажання стати рантьє, — байдуже, яким жалюгідним і на яких умовах. Вони вже не здатні жити без цього несхитного найвищого бажання, супроти якого всі менші бажання і навіть сама смерть видаються чимсь другорядним, щонайбільше спортивним ризиком. Смерть, зрештою, — справа кількох годин, ба навіть хвилин, тоді як рента — однаково, що злидні, вона довічна. Багатії впиваються інакше і тому ніколи не спроможні зрозуміти цю одержимість власною безпекою. Бути багатим — інший різновид пияцтва, людина впивається забуттям. Тим-то й прагнуть стати багатим — щоб мати забуття.

Мало-помалу я втратив погану звичку обіцяти хворим здоров'я. Така обіцянка, перспектива бути здоровим, не могла їм сподобатись. Адже коли із здоров'ям гаразд — це означає працювати, а що далі? Натомість державна пенсія, хай навіть мізерна, — воістину божественний дарунок.

Коли нема грошей, щоб дати злидарям, краще мовчати. Розмовляти з ними про щось інше, ніж гроші, — це майже завжди дурити їх і брехати. Багатіям напрочуд легко знайти собі розвагу, їм, наприклад, досить подивитись у дзеркало, бо з усього, чим можна милуватись у світі, нема милішого над багатіїв. Аби покріпити багатіїв, їх, немов обвислі цицьки, що десять років підтягують, даючи вищий ступінь ордена Почесного легіону, і тоді їм є чим перейматися наступні десять років. Оце й усе. Моїми пацієнтами були егоїсти, злидарі, матеріалісти, що замкнулися в огидних проектах здобути пенсію, мати криваве харкотиння з позитивною реакцією. До всього іншого їм байдуже, їм байдуже навіть до того, яка тепер пора року. А тим часом пори року позначалися на них, а вони й знати не хотіли, що саме призводить до кашлю й до хвороби і що взимку, наприклад, застуджуються набагато частіше, ніж улітку, зате кров'ю найбільше харкають навесні, а в спеку можна за тиждень утратити три кілограми ваги. Часом я чув, як вони, чекаючи черги й гадаючи, ніби мене немає поблизу, розмовляли між собою. Вони розповідали про мене жахіття, яким нема кінця-краю, й поширювали таку брехню, що її навіть годі уявити. Такі розмови, напевне, збадьорювали їх, бо й не знаю якої загадкової відваги вони потребували, щоб ставати дедалі безжальнішими, затятішими й лихішими, щоб жити і триматися. Тож від лихослів'я, обмов, зневаги і погроз їм, мабуть, ставало трохи легше. А проте я ставився до них якомога ласкавіше, вдавався до всіх засобів, ставав на їхній бік, намагався бути корисним, призначав багато сполук йоду, щоб вони по змозі випльовували свої кляті бацили, але ніколи не спромігся нейтралізувати властиве їм паскудство…

Вони сиділи переді мною, посміхаючись, наче слуги, коли я їх розпитував, проте не любили мене нітрохи, передусім тому, що я робив їм добро, а по-друге, тому, що був бідний і