Читати книгу - "Повернутися дощем"

— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.

— Що?!

— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.

— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?

Вадим розповів, що всього взяли п’ятнадцять чоловіків, в основному тих, хто служив, потім розбили на групи по п’ятеро людей на кожне поле.

— Сказали так: «Ваші укропи замінували, вам і розміновувати». Дехто злякався і відмовився, — розповідав Вадим. — Тоді ополченці наставили на них автомати і, наказавши бігти по полю, сміялися, мовляв, не можеш розміновувати руками, то розміновуй ногами.

— Справжні фашисти.

— Степан зголосився працювати сам, але хто його слухав? Довелося йти всім. Нам пощастило, жодного разу не рвонуло. Ну, а ти як? Куди посилали?

Настя пошепки розповіла про зустріч з Алісою при вимкненому світлі, бо вони не знали, чи працюють камери спостереження.

— Сподіваюсь, що твій план спрацює, — сказав Вадим.

Уночі Настя погано спала. Події останнього дня розхвилювали і дали надію. Вона слухала, як уві сні рівномірно дихає Вадим, і боялася соватися, щоб його не потривожити. Найбільше вона непокоїлася про те, чи вдасться їй знову зустрітися з Алісою.

Насті пощастило. Наступного дня її знову направили на роботу в громадську їдальню. Аліса привіталася з нею, коли проходила повз, і підморгнула. Настя почистила і перемила моркву і після обіду взялася за цибулю. Хоч вона мочила у воді ніж і саму цибулю, сльози все одно заливали очі.

— Давай допоможу, — почула вона голос Аліси.

Жінка сіла навпроти Насті спиною до охоронця і почала чистити цибулю.

— Не можу тебе порадувати, — прошепотіла Аліса. — Пробувала дзвонити, але такий номер не обслуговується.

— Ти нічого не переплутала?

— Та ні, — сказала Аліса і повторила номер. — Краєм вуха чула, що наші афганці допомагають у звільненні полонених, тож я можу з ними зв’язатися. У нас сусід — афганець, тому якщо ти не проти, я з ним переговорю.

— А це точно?

— Точніше не буває.

— Тоді поговори, не забудь про Вадима.

— Домовились. Може, все-таки подзвонити твоїй матері? Вона ж хвилюється.

— Якщо афганці погодяться нам допомогти, одразу їй подзвони, — сказала Настя.

Аліса принесла Насті білизну, дві футболки, мило і рушник.

— Вадиму я купила труси і футболку, — сказала, — наприкінці дня віддам на перевірку охороні і тоді забереш.

— Дякую тобі, — розчулилася Настя. — Алісо, а тобі подобається таке життя, коли охороні потрібно навіть труси показувати?

— Нічого страшного в цьому немає. Це ж для нашої безпеки. Ти навіть не знаєш, скільки хорошого роблять наші рєбята!

— І що ж вони роблять? Поясни, може, я чогось не доганяю.

— Можеш сміятися, не вірити, пускати шпильки, як ти вмієш, але спробую тобі дещо пояснити, — сказала Аліса. — Ця їдальня безкоштовна для населення, і вона така не одна на місто. Нам привозять гуманітарну допомогу, ми готуємо для людей. Тричі на день вони приходять сюди поїсти. В Україні є такі заклади? Нема і не буде. Ви звикли бачити в нас лише погане.

— Наприклад?

— Ваші ЗМІ засуджують комендантську годину і заборону на пересування містом цивільних машин. А те, що в місті орудували укропські диверсійні групи і було вжито всіх заходів безпеки, — цього ніхто не бачив. Не бачать ваші журналісти те, що в найтяжчі часи, коли не працював мобільний зв’язок, наші рєбята ходили по місту з раціями. До них ішли люди, щоб викликати «швидку» чи пожежну машину, відвезти породіллю в лікарню чи викликати до хворої дитини лікаря. Що б ми робили без них?

Настя не хотіла загострювати відносини з Алісою і промовчала.

— Коли населенню не було чого їсти, ополченці на своїх машинах возили хліб у магазини, — продовжила Аліса.

Настя не втрималася й уточнила, що хліб возили на віджатих автівках.

— Нехай, — погодилася Аліса, — але харчами ми були забезпечені. До того ж з гуманітарного борошна пекли хліб і розносили малозабезпеченим, родинам з дітьми і старим, які не виходять з дому. Можна ще багато чого розповідати, та, віриш ти мені чи ні, те, що роблять наші рєбята, — це подвиг. Ось за це ми їх любимо і не хочемо повернення в Україну.

— Та-а-ак, — протягла Настя. — Ополченці для луганчан — цар і Бог.

— Авжеж! Вони піклуються про своїх людей, а у вас керівництво думає лише про одне: як швидше набити собі кишені. Звичайно, нашій молодій республіці нелегко, починати завжди важко, тим, хто йде попереду, заважає зустрічний вітер, — почала Аліса, але Настя її зупинила:

— Алісо, я вже це чула від тебе. Дякую за все,