Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приїхав воєвода Шеймон з жінкою та сином, повітовий Цішко, пані Яшунська — міністерша, барон і баронеса Рельф, Ушицький з сестрою, генерал Чакович з двома ад’ютантами, Уляницький, Гольшицький, дружина відомого багача пані Кожецька і душ двадцять сусідів.
І ось у палаці повно гостей, гомін, метушня.
Ніна була на сьомому небі. Вона так любила світське життя. Цілий тиждень разом із Кшепицьким складала програму розваг, прогулянок і забав, заглядала в комори та склепи, перевіряючи запаси, поповнювала челядь, готувала кімнати для гостей і робила ще безліч усяких справ, аби гідно зустріти родичів, знайомих і друзів.
Жорж був просто наелектризований. Вертівся серед гостей, розважав дам, чоловікам показував стайні і взагалі силкувався звернути на себе увагу. Знову відчув себе великим паном і сливе забув, що хазяїн Коборова — не він. Гості, яких Кшепицький та пані Пшеленська попередили про його хворобу, ставилися до Жоржа поблажливо, ні в чому не перечили йому.
Никодим вітав усіх люб’язно, але стримано. Хоч у палаці було багацько гостей, він, як і раніше, щодня замикався в бібліотеці. І це викликало ще більшу пошану до нього.
Вечорами в парку грали привезені з Варшави музики, і все товариство дихало свіжим повітрям, гуляючи або танцюючи на зеленій галявині, освітленій кольоровими лампами. Часом верхи або в екіпажах їздили в ліс. Ніна дуже любила такі прогулянки при місяці.
Зранку грали в теніс. Обидва корти були зайняті до полудня, коли подавали другий сніданок. А втім, кожен робив цілий день те, що йому до вподоби. Поважні гості зацікавлено оглядали промислові підприємства і господарські будівлі, молодші їздили верхи, купалися в озері, навзаводи каталися на моторних і веслових човнах.
— Гарно тут у вас, — казали всі Ніні та Никодимові. — Коборів — як справжня лялечка.
І справді, всі почували себе чудово. Курильню захопили гравці в бридж, які майже не вставали з-за столиків. До їдальні слуги цілий день подавали наїдки та напої.
На третій день влаштували великий бал.
Це було щось невидано чудовне. Замість ста сорока осіб, яких запросили господарі, приїхало сто шістдесят три.
Бал почався о десятій годині вечора, а закінчився гучним мазуром о першій годині дня.
Випили силу-силенну вина, і слуги мали роботу — довелося по кущах та всяких закамарках розшукувати «трупи» і переносити їх у ліжка.
Нарешті всі пішли спати — адже ввечері мали відбутися розваги на честь обжинок.
Навколо газону перед палацом поставили бочки з ледащицею-живицею і довгі столи для селян, а на терасі накрили столи для гостей. Воєвода жартував, що Дизмі доведеться потанцювати з найпершою жницею, тобто з жаткою-снопов’язалкою.
— Просто дивно, — додав він, — як нечувано швидко механізація ламає всі традиції. Отакі, наприклад, обжинки сьогодні вже не мають свого колишнього сенсу.
— Це сумно, — мовила Ніна.
— Згоден з вами, сумно, але ж так воно є.
— І чим усе це скінчиться, — зітхнув сивий пан Ройчинський, сусід по Коборову. — Справжнє безумство: машини не тільки вульгаризують наше життя, позбавляють його краси, але й саму людину витісняють.
— Хто там кого витісняє! — обурився Дизма. — Ви ж бачите, що ми святкуємо обжинки, люди веселяться. А якщо трохи голоти подохне, то й чорт з нею. Загальний добробут од машин зростає. От що.
Никодим крутнувся на каблуку і пішов.
— Він має рацію, має рацію, — покивав головою генерал.
— Але не дуже… гм… не дуже вишукано висловлює її, — з неприхованим подивом зауважив старий дідич.
Воєвода поблажливо всміхнувся:
— Е-е, добродію, повірте мені: йому не можна, він може собі дозволити.
Заграли музики. До палацу почали сходитися селяни.
Нарешті показалися женці; вони йшли, співаючи білоруську обжинкову пісню без слів. І в тій суворій мелодії, яка лунала різко і невправно, в тужливому «а-а-а» не було радості од закінчення жнив, пісня скидалася на якийсь дикий бойовий клич. Ніна завжди замислювалась над цією тривожною мелодією, яка, напевно, пережила вже тисячу років. Не знала чому, проте була певна, що так співали колись індіани.
Женці підходили ближче й ближче. Попереду виступала висока дебела бедраста дівка; її пишні груди випиналися під вишитою сорочкою з сирового полотна. З-під короткої червоної спідниці видніли товсті, але гарні литки і босі ступні, тоді як інші дівчата були в шовкових панчохах і лакованих черевичках на французьких підборах. Перша жниця, певно, була багато бідніша од своїх подруг. У руці вона несла великий вінок із жита.
Барон Рельф, що стояв рядом з Понімірським, узяв того під руку і стиха мовив:
— Що за рідкісний екземпляр! Суща Помона! [36] Людська самиця чудової крові. Уявляю собі, які в неї м’язи живота і стегон! На цих землях, де селянство з погляду євгеніки[37] справляє просто фатальне враження, я, графе, не сподівався побачити такий чудовий екземпляр. Зрештою, вони всі гарні. Хай йому чорт, у них відчувається навіть раса! Непояснимо!
Жорж вставив монокль в око і зневажливо глипнув на Рельфа.
— Чому ж, цілком пояснимо, бароне. Коборів належить Понімірським уже п’ятсот років, а, наскільки я знаю, жоден з моїх вельмишановних предків не відмовлявся просвіщати народ в особі його прекрасної половини.
— Розумію, розумію, — покивав головою барон. — А чернь і досі твердить, що ми, аристократи, поліпшуємо тільки породи коней та рогатої худоби. Досить глянути на цих сільських дівчат — одразу ж видно, що й у цій галузі ми робимо найбільше.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.