Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Кіреєвський Іван Васильович (1806-1856). Як прийнято було у ті часи у дворян, Кіреєвський побував у молоді роки за кордоном, зокрема у Німеччині слухав лекції Шеллінга, Шлейєрмахера, бачив Гегеля і відвідував лекції його учнів у Берліні. Повернувшись до Росії, започаткував видання журналу „Європеєць”, який був закритий на другому номері після публікації його статті „Девятнадцатый век”. Опублікував у інших виданнях ще такі статті як „О характере просвещения Европы и его отношении к просвещению России”, „О необходимости и возможности новых начал для философии”, в останні роки життя працював над „Курсом філософії”.

Ще перебуваючи на Заході, Кіреєвський звернув увагу, як йому здалося, на розірваність у тамтешньої інтелігенції „сердечних і розумових переконань”. У нього визріла думка про те, що російському розуму й характеру притаманна „цільність”, єдність усіх „вимог духу”, коли „всі окремі сили зливаються у одне живе й цільне бачення розуму”. Він перейнявся проблемою досягнення єдності віри і розуму і дійшов висновку, що узгодження їх між собою можна досягнути шляхом об’єднання у гармонійне ціле всіх духовних сил людини, включно з розумом, чуттями, волею. Людина, яка досягла цільності проявів духу, може придбати через це здатність до містичної інтуїції і дістатися надраціональної істини про Бога.

З такої перспективи Кіреєвський дає критичну оцінку розвитку західноєвропейської філософії. Система філософії, про яку він мріяв, повинна створюватись колективно на базі того, що започатковано було батьками церкви.

Свої загальні світоглядні положення Кіреєвський переносив і на влаштування життя суспільства. Ідеал суспільного порядку він вбачав у общині, а цільність суспільства (пізніше вона була оформлена в поняття соборності) можлива тільки на основі вільного підкорення окремих осіб абсолютним цінностям, які мали релігійне забарвлення.

Хомяков Олексій Степанович (1804-1860) закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. З 1825 по 1828 рік жив за кордоном (Франція, Італія, Швейцарія, Австрія). Деякий час перебував на військовій службі, навіть приймав участь у російсько-турецькій війні, після завершення якої вийшов у відставку і займався сільським господарством. У 1847 р. знову відвідав Європу, де мав зустріч із Шеллінгом. Писав художні твори, та релігійно-філософські статті, багато років працював над твором “Мысли по вопросам всеобщей истории”, який залишився незавершеним.

Хомяков був схожий з Кіреєвським по ряду питань, зокрема в тім, що пізнання досягається через “всецелый разум”, в якому гармонійно злиті віра й розсудок. Метою пізнання є розкриття Бога. Розробив поняття церкви як органічного цілого, основним принципом якого є соборність. Соборність (общинність) означає колективність віруючих за їх внутрішнім змістом, коли ані патріарх, ані вселенські собори не є абсолютними носіями істини. Соборність виражає єдність людей (вона заснована на спільній любові до Бога та його істини) і їх свободу. Поняття церкви Хомяков вживав тільки стосовно православ’я.

Погляди на суспільство та його історію були у Хомякова пов’язані з його релігійно-філософськими переконаннями. Увесь історичний процес він пояснював боротьбою двох принципів - арійського й кушицького начала. Перший означає духовний уклін Богу, а другий (його батьківщиною є Ефіопія) - підкорення матерії. Перший принцип втілює свободу, а другий - необхідність. Арійське начало було притаманне грекам, звідки через Візантію перейшло до Росії. А кушицьке начало з Африки перейшло до Риму і залишилось у Західній Європі донині. Тому західна цивілізація, на його думку - приречена.

Аксаков Костянтин Сергійович (1817-1860) зберіг основні ідеї своїх попередників і надав завершеність слов’янофільському розумінню історії. Центральним моментом у його філософсько- історичних поглядах є теорія держави й землі. Тут слово „земля” вживається не в сільськогосподарському смислі, а як категорія, що виражає деяке незалежне від держави начало соціального життя країни, народу. Держава й земля є двома двигунами російської історії. Земля - заклад, що ґрунтується на принципі морального обов’язку і внутрішньої свободи. Держава ж спирається на принцип закону.

До реформаторської діяльності Петра I земля й держава існували в Росії відокремлено, паралельно, ніяк не змішуючись один з одним. І таке співіснування бажане в майбутньому, бо у цьому є виключність Росії. Тим, що російський народ не переймається політичними цілями і не має жадоби до влади, Аксаков пояснює одвічну тишу у Росії, яку порушив Петро I і відірвав тим самим Росію від “родной почвы”.

Слов’янофільських ідей дотримувався також Ю. Ф. Самарін (1819-1876), елементи слов’янофільства можна віднайти у Ф. М. Достоєвського, В. С. Соловйова, Л. М. Толстого і навіть у більш пізніх мислителів, письменників та громадських діячів Росії.

До прихильників цієї течії слід віднести представників гуртка М. В. Станкевича (1813-1840), до якого у певний період входили В. Г. Бєлінський, К. С. Аксаков, М. О. Бакунін, І. С. Тур- генєв, М.Н. Катков, Т.М. Грановський. Учасники гуртка головним чином вивчали німецьку філософію (Шеллінг, Гегель), не ставили ніяких конкретних політичних завдань, однак їх поєднувало, як писав О. І. Герцен глибоке почуття відчуження від офіційної Росії, від середовища, що їх оточувало...”[228]. Гурток проіснував до 1839 року і сприяв поширенню в Росії німецької класичної філософії, ідей просвітництва та гуманізму.

До західників відносились і представники так званого Московського гуртка О. І. Герцен (1812-1870), М. П. Огарьов (1813-1877).

Західники вважали, що Росія у своєму подальшому розвитку повинна йти шляхом Заходу, засвоювати європейську науку. Вони майже не цікавились релігійними питаннями, та якимось божественним призначенням православної Росії. Дехто з західників став прихильником соціалізму. Фігурою, яка стояла на роздоріжжі слов’янофільства і західництва, і від якої до певної міри йдуть обидві течії, є П. Я. Чаадаєв. Тому розглянемо спочатку особливості його світогляду.

Чаадаєв Петро Якович (1794-1856). Навчався у Московськім університеті, брав участь у визвольній війні з Наполеоном. З 1823 до 1826 жив за кордоном, зустрічався з Ф. Шеллінгом і пізніше листувався з ним. З 1829 р. почав писати трактат