Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Розділ VI

Сонце хилилося на захід і пересувало тіні поміж міських будинків на схід. Пересувало їх і на всій широчіні безмежного Кампо, де над зеленими розлогами височіли на пагорках білі мури haciendas, де у складках землі по берегах струмків щулились ранчо з трав’яними стріхами, де серед світлого моря трав купчились темні острівці дерев, а стрімкий кряж Кордильєрів, неосяжний і непорушний, виринав із хвиль підгірних лісів, мов скелястий берег країни велетнів. Призахідне сонячне проміння, здалеку черкаючи засніжені схили Іґероти, надавало їм юної рожевої барви, а от зубчасті брили далеких шпилів залишалися чорними, ніби їх обпалило вогненне сяйво. Хвилясті верхи лісів були ніби припорошені блідо-золотим пилом, а ген-ген за Рінконом увінчана заростями гігантської папороті прямовисна стіна гори та скелі ущелини Сан-Томе, сховані від міста за двома лісистими відрогами, набирали теплих брунатних і жовтих відтінків, помережаних червоно-іржавими прожилками та темною зеленню кущів, які росли з тріщин у камінні. Повітки для товкачів та будівлі копальні високо вгорі здавалися з рівнини темними й маленькими, як пташині гнізда, наліплені гронами на уступах скель. Зиґзаґи стежок скидались на ледь помітні лінії, надряпані на мурі велетенського зрубу. Двом серено копальні, які патрулювали місцевість, походжаючи з карабінами в руках у затінку дерев, що росли обабіч струмка біля містка, і пильно роззираючись навсібіч, дон Пепе, який спускався стежкою з верхнього плато, здавався не більшим за великого жука.

Постать дона Пепе, яка ніби безцільно, по-комашиному петляла через скелю, все-таки неухильно спускалась і, наблизившись до підніжжя гори, нарешті сховалася за дахами складів, кузень та майстерень. Певний час двійко серено походжали туди й назад перед містком і враз жестом зупинили вершника, який переїжджав через місток, тримаючи в руці великого білого конверта. Тоді дон Пепе, вигулькнувши з-поміж будинків на вулиці селища неподалік від порубіжного містка, підійшов сягнистим кроком — у широких темних штанях, заправлених у чоботи, білому полотняному кітелі, з шаблею при боці та револьвером на поясі. У цей неспокійний час ніщо не могло застати сеньйора ґобернадóра, як мовить прислів’я, без чобіт.

На легкий кивок одного з серено чоловік, посланець із міста, спішився і зійшов з містка, ведучи свого коня за вуздечку.

Дон Пепе взяв листа, якого той тримав у другій руці, і почав лапати себе по кишенях з лівого боку й на стегнах у пошуках футляра з окулярами. Насадивши собі на носа важкі лінзи у срібній оправі й обережно заправивши за вуха дужки, він відкрив конверт, тримаючи його десь за фут перед очима. На аркуші паперу, який він звідти витяг, було лише три написаних від руки рядки. Він довго в них вдивлявся. Його сиві вуса то злегка підіймались, то опускались, а зморшки, що розхóдились від кутиків очей, збіглись докупи. Він спокійно кивнув.

— Bueno[204], — сказав він. — Відповіді не буде.

Тоді тихо і лагідно, за своїм звичаєм, завів обережну розмову з посланцем, який був охочий весело погомоніти, аж складалося враження, ніби недавно з ним трапилась якась щаслива пригода. Він бачив здалеку піхоту Сотільйо, яка отаборилась у гавані на бéрезі по обидва боки від митниці. Будівлям вони шкоди не завдали. Іноземці з залізниці залишались на станції під замкóм. Уже їм перехотілося стріляти по бідних людях. Він осúпав іноземців прокляттями, а тоді розповів про прибуття Монтеро та чутки, що ходили містом. Бідні мали тепер зробитись багатими. Це дуже добре. Більше він нічого не знав і, запобігливо заусміхавшись, дав зрозуміти, що хоче їсти й пити. Старий майор звелів йому йти до алькальда першого селища. Чоловік від’їхав, а дон Пепе повільно покрокував до маленької дерев’яної дзвіниці, зазирнув за живопліт у невеличкий садочок і побачив отця Романа — той сидів у білому гамаку, підвішеному між двома помаранчевими деревами перед пресвітерією.

Величезний тамаринд затінював темнолистим гіллям увесь білий каркасний будинок пресвітерії. Юна індіанка з довгим волоссям, великими очима та маленькими ручками й ніжками винесла дерев’яний стілець, а худорлява старша жінка, сердита і невсипуща, весь час наглядала за нею з веранди.

Дон Пепе сів на стілець і закурив сигару, а священник втягнув ніздрями з долоні величезну понюшку тютюну. На його червонясто-брунатному обличчі, змарнілому, із запалими, ніби викришеними, щоками молодими були лише його щирі очі, які іскрились, мов два чорні діаманти.

Лагідним жартівливим тоном дон Пепе повідомив отця Романа, що Педріто Монтеро, послуговуючись пером сеньйора Фуентеса, питав його, на яких умовах він готовий відступити копальню, що має перебувати в належному робочому стані, сформованій на законних підставах з патріотичних громадян комісії, ескортованій невеличким військовим підрозділом. Священник звів очі до неба. Втім, вів далі дон Пепе, той мосо, який привіз листа, сказав, що дон Карлос Ґулд — живий і поки що йому дали спокій.

Отець Роман у кількох словах висловив свою вдячність за новину про те, що сеньйор адміністрадóр — у безпеці.

Срібноголосий дзвін на маленькій дзвіниці сповістив, що минає молитовна година. Пояс лісів, який замикав вхід до рівнини, стояв між призахідним сонцем та селищною вулицею, мов щит. По інший кінець скелястої ущелини, між стромовинами з базальту і граніту, стрімко здіймалася, заступаючи від мешканців Сан-Томе весь виднокруг, гора, поросла лісом до самої вершини й поки що вся освітлена сонцем. Високо-високо у блакиті нерухомо висіли три маленькі рожеві хмарки. Люди купками сиділи на вулиці між плетеними хатинками. Перед «касою» алькальда бригадири нічної зміни, які вже зібрались вести своїх людей на працю, поприсідали навпочіпки, утворивши кільце зі шкіряних шоломів, посхиляли бронзові спини й передавали по колу калабасу з мате. Мосо з міста, прив’язавши коня до дерев’яного стовпа перед дверима, розповідав їм сулакські новини, поки почорніла калабаса з відваром переходила з рук у руки. Сам поважний алькальд, стискаючи в руці довгу патерицю зі срібною голівкою, стояв поруч у бобровій шапці, зсунутій на потилицю, у білій настегенній пов’язці, квітчастому ситцевому халаті з рукавами, широко розхристаному на голому огрядному торсі, мов то був якийсь яскравезний купальний балахон. Тією регалією, себто патерицею, наділила його адміністрація копальні — джерело почестей, благоденства та миру. Він був одним з перших переселенців у цій долині, його сини та зяті працювали в надрах гори, яка,