Читати книгу - "Сховатися в Забутові, Юрій Гадзінський"
- Жанр: Містика/Жахи
- Автор: Юрій Гадзінський
З певних причин я та Кузьмич терміново покинули Івано-Франківськ. Нам потрібно було зникнути, перечекати пів року, а може й більше, поки у місті все заспокоїться. Так однієї ночі ми на червоному опелі Кузьмича заїхали до Забутова...
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З певних причин я та Кузьмич терміново покинули Івано-Франківськ. Нам потрібно було зникнути, перечекати пів року, а може й більше, поки у місті все заспокоїться. Так однієї ночі ми на червоному опелі Кузьмича заїхали до Забутова. Кузьмич запевняв, що нас ніхто не шукатиме тут, що це місце не дуже приємне, але нам це й на руку. Мій приятель мав доступ до однієї з квартир у древньому двоповерховому будинку на околицях. Дім старий, такі, здається, називають сталінками. Ні хвіртки, ні воріт… Житло було записане на якесь стороннє обличчя вже кілька років, як запевняв Кузьмич – ніде не “світилося”. Отже ми припаркувалися за будинком, в зарослях, далі від чужих очей. Дикий виноградник, за яким вочевидь давно ніхто не доглядав, надійно сховав червоний опель від перехожих. Хоча навряд чи взагалі біля цього будинку часто проходили живі люди. Забутів – забуте містечко. Крихітний населений пункт в нутрощах області, сіра пляма на карті.
Стан квартири був не дуже задовільним. Можна було забути про воду з крана, чи гарячий душ. Всередині давно ніхто не жив, але Кузьмич казав, що інколи навідувався до квартири, регулярно платив за комунальні послуги. У ванній кімнаті я побачив тільки старий умивальник та унітаз. Заливати його потрібно було водою з відра. Воду – приносити з криниці у дворі. Щодо сусідів – будинок пустував. Мій приятель казав, що раніше тут в основному жили пенсіонери, але з часом їх ставало менше через зрозумілу причину. І тепер до квартир інколи заходять родичі колишніх мешканців, вони ж і трохи дбають за двором, регулярно чистять криницю. Підтримують життя в старому домі, щоб той повністю не занепав. Декого з сусідів сам Кузьмич знав особисто. Я трохи сумнівався у нашому плані, а мій приятель впевнено продовжував повторювати, що більш безпечного місця для нас ніж Забутів, знайти неможливо. Ось так ми й заселилися.
Ми рідко виходили з квартири, щоб зайвий раз не “світити” обличчя. До того ж робили це по-черзі. Коли я виходив та опинявся в місті – відчував, ніби потрапляв на років п’ятнадцять в минуле. Забутів видався мені музеєм минулої епохи: тут ще працювали кіоски, було багато блошиних ринків, а замість модних кав’ярень та суші барів – чебуреки, біляші, лимонад та старі добрі хот-доги. Чи багато хот-догів я міг побачити у Франківську?... Ще я звернув увагу на те, що більшість вікон в помешканнях були зроблені не з металопластику, а зі звичайної дерев’яної рами і скла. Тобто те, що колись називали євроремонтом, в Забутові було як новинка. Посеред тісних вуличок я часто бачив бродячих собак, купки неприбраного сміття. Це, здається, нікого не хвилювало тут. Давно я не зустрічав таку занедбаність, навіть у найдрібніших селах і селищах було більше ладу, ніж у Забутові. Дивне місце.
З собою у нас звичайно були наші ноутбуки. Два мобільні модеми та нові сім-карти вирішили проблему з інтернетом, тому цілими днями ми те й робили, що дивилися ютуб, серіали, грали в нарди, а одного дня навіть повоювали у старій добрій контрі. Якраз того вечора, коли ми встановили контру на наші пристрої, зателефонували з міста і повідомили, що справи кепські, тому якщо в мене й була якась надія повернутися до Франківська хоча б трохи швидше, то після дзвінка такої надії не стало. Ноутбуки були необхідні, тому що в Забутові зовсім не було чим зайнятися. Як не крути, а треба звикати до нового простору та якось себе розважати. Ми прокидалися вранці, робили побутові справи, потім сідали за ноутбуки, і так весь час по колу. Тому щоб геть не зійти з розуму, я почав займатися фізкультурою. Відтискався від підлоги, присідав, качав прес. На пробіжку виходив пізно ввечері, коли на Забутів вже давно спускалися сутінки. Добре, що я взяв з собою декілька пар взуття та різний одяг, спасибі дружині, що краще зорієнтувалась в тій ситуації ніж я, коли потрібно було хутко зібрати все необхідне. Пробігався я довкола будинку, далі – до заправки, і до початку лісосмуги, що була по сусідству з трасою. Місця зовсім дикі, а ввечері й взагалі безлюдні. Містечко й так крихітне, а цей будник (дивно, що його взагалі не ще знесли) був тут сам-самісінький.
Якщо вірити власним очам, то в будинку окрім нас дійсно не було нікого. Щоразу, коли я йшов бігати – звертав увагу на темні вікна. Світилась тільки наша кімната на першому поверсі. Але якщо вірити вухам – зверху, просто над нами, таки хтось жив. Це було зрідка, інколи й вночі, але я чув кроки. Гуп, гуп. І все. Наче проходився хтось, після чого знову все затихало. А наступного дня знову. Гуп. І тиша. Спершу я подумав, що мені здається, але ні. Кузьмич теж якось почув кроки пізно ввечері над нашими головами.
— Цікавий тут народ живе. Так і не бачив нікого з сусідів, а вони ж живуть тут, виходить. Зверху так точно – Якось відмітив я після чергової партії в нарди.
— Це місце таке, нічого дивного. Люди замкнуті, без потреби не виходять. Прямо як ми – Відповів мій здоровенний лисий товариш та потягнувся на ліжку зі скрипучим матрацом. Я спав на дивані, оскільки був значно менший ніж Кузьмич, та й, власне, це була його квартира по суті, тому нехай господар на єдиному ліжку й спить.
— Ну пенсіонери ж теж деколи повинні показуватися на світ. Ми скільки вже тут тусуємося, а я жодного разу не бачив і не чув, щоб сусіди зверху кудись виходили. Чи приймали гостей…
— Розслабся, старий. Це – Забутів. Тут нікому до нас немає справи, і нам теж не треба замислюватися над життям місцевих людей. Розумієш мене? Ну живе зверху якась карга стара, чи дід-одинак. Моя бабка теж така була. До того дійшло було, що ми їй продукти доставляли, вона з дому взагалі носа не потикала. Правда вона не в Забутові жила, але все рівно. Тому мені от взагалі до одного місця, як хто там живе над нами та що робить. Нам вони не заважають, а ми теж хлопці спокійні. І чорт з ним. Тут один хрін молоді немає, в цьому районі. Давай краще ще партійку. І принеси пива, щоб краще йшло.
Я підвівся з дивану та пройшов до холодильника на кухні, який чесно намагався охолоджувати наші харчі, працюючи на доброму слові. Взяв ще дві пляшки світлого по 0,5. Випивати ми з приятелем почали частенько, так години й вечори протікали значно швидше. Та й коштів вистачало – ми обоє мали хороший запас, і якщо все буде гаразд, то й на цілий рік вистачить. Звичайно, провести рік у цій похмурій місцині не дуже хотілося, але й вибору іншого не було. Почував я себе поки нормально, звичка випивати та займатися фізкультурою не заважали одна одній. Інколи я навіть міг відправитися на пробіжку після літра-двох хмільного… Однак був один нюанс.
Цей нюанс полягав в тому, що визнати навіть перед собою було соромно. Річ у тім, що коли я повертався з пробіжки та заходив до темного під’їзду – ставало моторошно. Ці відчуття з’явилися не одразу, адже перші декілька тижнів я взагалі без зайвих думок заходив додому, і все, жодного страху. Однак якось мені привиділася незрозуміла чи то постать, чи то фігура, в одному з вікон сусідської квартири на першому поверсі. Наче хтось стояв високий за застеленою фіранкою. Я відволікся на мить, щоб зав’язати шнурки та протерти піт з чола, а коли знову заглянув в те вікно – там вже все було як завжди, порожньо. А ще якось однієї ночі ми обоє прокинулися від неприємного скрипіння, з яким зазвичай відчинялися дерев’яні двері в під’їзд. Хтось увійшов до будинку, і зробив це не акуратно, гучно, інакше б так голосно двері не скрипіли. Кузьмич, який ще мить назад хропів, моментально прокинувся, швидким рухом дістав з під подушки пістолет та вже сидів на ліжку. Я теж був наготові з пістолетом в руці. Ми прислухалися до нічних звуків, але нічогісінько більше не почули. Тільки власне дихання і шум старенького холодильника на кухні. Ще трохи ми так посиділи у повному мовчанні, я обережно підійшов до вікна та виглянув вниз, туди, де знаходилися двері до під’їзду. Порожньо. Нікого. І вже потім, коли ми знову тихо лягли, я чітко почув, як у квартирі зверху хтось зробив декілька кроків. От саме після цього всього мені стало все важче повертатися ввечері додому та заходити до неосвітленого під’їзду. Будинок мене почав напружувати, бувало, що й погляди чиїсь відчував у себе між лопатками. Я людина не чутлива, і багато чого в житті пройшов – але я звик довіряти своїм відчуттям. Щось було не так. Однак я вирішив не припиняти свої вечірні пробіжки; переконував себе в тому, що не варто піддаватися незрозумілим страхам так просто. Кузьмичу, звичайно, розповідав про свої переживання, коли ми випивали. Той, як не дивно, мене не висміював, а просто радив не вештатися у нічній пітьмі.
Мешканці містечка дійсно були замкнутими, як це назвав Кузьмич. Звичайно я не намагався встановити з кимось контакт, чи витріщатися на когось, знайомитися тим паче, але все одно помітив, що перехожі наче відвертають обличчя. Продавці в магазинах похмурі, в чергах на єдину працюючу касу завжди якісь конфлікти, а повітря наче наелектризоване. Злі люди, нервові. Більш злі, ніж зазвичай. Місцина дійсно не найприємніша, от що я вже тоді розумів. А коли випадав дощ – дороги в Забутові перетворювалися на глину, брудні потоки линули за вікном, і вийти з квартири в такі дні було майже неможливо. Здавалося, ніхто не займається маленьким містом. Час ніби покинув його, відмовившись брати з собою у майбутнє. Забутів існував окремо від світу.
Але в цілому справи йшли добре. Нас ніхто ні про що не розпитував, не приходив знайомитися та не розпочинав бесід; ми взагалі перетиналися з людьми тільки коли купували їжу та алкоголь. З часом я трохи розслабився, хоча й не думав втрачати пильність. На пробіжки дійсно почав виходити рідше, прислухався до товариша. Хотілося, щоб для нас Забутів став доброю схованкою... Декілька разів ми з Кузьмичем майже наважилися пошукати дівчат для розваг в містечку. Як молоді здорові чоловіки, ми іноді потребували жіночої ласки. Але до справи так і не дійшло, адже й ризик був великим. Здоровий глузд врешті переміг нашу хіть, і ми просто продовжували випивати вдвох.
Одного вечора нам трохи захотілося влаштувати собі свято. Простіше кажучи, ми вирішили нажертися. Купили ящик пива, літр хорошої горілки, багато різної закуски. Спершу хотіли замовити доставку додому з якогось місцевого ресторану чи кафе, але нічого путнього в інтернеті не знайшли. Тому вирішили закупитися самі, як у старі-добрі часи, ще до того, як доставка їжі стала буденністю. Сидіти вирішили на кухні, оскільки там був підходящий та зручний стіл. Кузьмич приніс свого ноутбука, увімкнув музику фоном, і ми розпочали пити. Магазинне пиво йшло легко. Я взагалі ніколи не був шанувальником саме пива, але по-трохи втягнувся, проводячи вечори з Кузьмичем. Ми згадували справи минулого, говорили про тривожне майбутнє. Лисому товаришу теж не надто подобалося сидіти та скніти без діла у цій бідній квартирі. В Франківську ми ж могли собі дозволити відвідувати хороші заклади з кальяном та віскі, у нас були улюблені місця. Однак зараз все, що ми могли собі організувати – це самотній вечір в пустому будинку. Пити ж віскі в таких умовах здавалося якимось блюзнірством, тому ми обмежилися більш класичними горілкою та пивом.
Повільно лилися години, вечоріло. Ностальгічні пісні нашої юності змінилися на якесь відео про загадки й таємниці ХХ сторіччя. Ось це й інтереси в Кузьмича! Він на мить відволікся, відкриваючи чергову пляшку пива. На відео йшлося про якісь древні замки десь у Європі, де мешкали привиди.
— Наше містечко теж цікаве. Похмуре. Я тут ніколи і не був раніше – Сказав я та протягнув руку до пачки гострих чипсів.
— Так і добре, що не був. А що тобі тут робити, Жук? Це гибле місце, реально. Тут стільки чортівні…
— Ай, Кузьмич, не інакше як ти вирішив полякати мене, щоб я з хати взагалі не виходив?
— Нєє… Справа в іншому. В Забутові енергетика особлива. Те, що відбувається в інших місцях не дуже часто, тут відбудеться точно. Ну ти ж сам коли виходиш на вулицю, то відчуваєш це, хіба не так?
Мій приятель активно спорожнював чергову пляшку пива. На обличчі – ну точно блаженство.
— Ти ж сам мене заспокоював недавно, а тепер нагнітаєш.
— Заспокоював, тому що це дійсно найбільш офігенне місце, щоб сховатися. І дім наш безпечний. Але загалом, якби не ось це все… то ну його до дідька, цей Забутів, нас би тут не було. Я й до квартири навідувався без особливого задоволення, коли приїжджав час від часу. Зате до нас сюди НІХТО носа не ткне.
— Кузьмич, а я й не знав, що ти містикою цікавишся! – Кивнув я на ноутбук.
— Не цікавлюся. Я про історію слухаю деколи… А у цього каналу ще й містичних випусків дофіга.
— Давай краще переключимо на щось інше. На музику повернемо.
Приятель зупинив відео, щось почав писати в пошуковику, а за мить заграла якась бадьора пісня. Я не знав її, але точно десь чув.
— А я тобі, Жук, і без містичних відео трохи порозповідаю. І це будуть реальні речі.
— Ось прямо реальні?
Я засумнівався. Не дуже хотілося слухати якісь лякалки, навіть якщо це будуть дитячі історії про бабая. Не те це місце… Водночас мені стало цікаво, що спробує вигадати приятель. Про яких монстрів, чи родові прокляття він розкаже?
А розпочав він з історії про наречену Владика. Владик колись був хорошим другом Кузьмича, він і передав йому свого часу ключі до цієї квартири. Власне, сама квартира була оформлена на ту дівчину (круглу сироту). Спершу Владик теж думав використовувати квартиру для “робочих потреб”, скажімо так, але згодом замислився над тим, що можна було б і переїхати до Забутова взагалі. Не хочеться більше, мовляв, сидіти в людському мурашнику, казав він, в мурашнику, де важко навіть місце для паркування шукати. Хочеться природи, спокою і простору. А ця квартира коштувала дешево, залишалося тільки в ремонт вкластися, та й сам будинок досить далеко від цивілізації. Владик з недовірою відносився до того, що розповідали деякі люди про Забутів. Він взагалі хлопцем був скептичним, веселим, а ще – фартовим. Тому й не боявся всіляких казок про те, що містечко не любить чужаків.
Отже якось вони з нареченою приїхали сюди, щоб обговорити майбутній ремонт та своє переселення, ну й провести одну-дві ночі. І чи то був вечір, чи обід (точно ще не темно), дівчині чогось захотілося до їжі… Кузьмич не пам’ятав подробиць. Словом, дівчина відправилась до маркету, щоб дещо докупити. З якоїсь причини Владик залишився в квартирі сам.
— До того самого магазу вона пішла, куди ми зараз ходимо. А Владик мені ще й потім багато разів повторював, що не хотів її саму відпускати. Але вона запевнила, що туди і назад, що все добре. Тут же недалеко, хвилин десять іти, ти ж знаєш.
— Ну і що там було?
— Не повернулась вона. Вже ніколи. Він дзвонив їй на телефон, дзвонив, а там гудки. Зібрався, вийшов. Жодного сліду. В магазині сказали, що була така дівчина в білій куртці. Телефон загубила, правда. І мобільник у продавців був. На беззвучному стояв чомусь.
Кузьмич зробив ще декілька ковтків пива та закурив. Помовчав. Я відчував, що вже п’яний, і що мені потрібно докладати зусиль, аби всидіти на табуретці. Мій приятель не поспішаючи докурив цигарку, знайшов на ютубі якусь іншу пісню, включив її, та продовжив історію.
Виходило, що наречена Владика дісталася до магазину без пригод, була всередині, а потім вийшла. І зникла. В самому ж маркеті вона нічого так і не купила. Пізніше стало відомо, що дівчина розмовляла з якимось типом. Фоторобот так і не змогли нормальний скласти по якійсь причині... Очевидці стверджували, що невідомий тип взяв її наче як під лікоть, відвів кудись в бік. Там вони тихо перемовлялись. Далі невідомий вийшов з магазину, а наречена Владика вибігла за ним. Вибігла так, що телефон загубила і навіть не повернулася. Аж потім продавщиця побачила… І все. Камер відеонагляду в магазині не було, тому довелося опиратися тільки на слова людей. Владик же підняв на вуха багато народу і в самому Франківську, і в області. Любив він свою дівчину, переживав сильно. Тоді весь Забутів і половину області перетрясли зверху донизу. Все, що вдалося виявити в процесі розслідування – до зникнення дівчини якось був причетний білий Ланос зі значком таксі. Одна старенька жіночка бачила, як дівчина в білій куртці сідала до білої машини. А ще знайшовся короткий запис з відеокамери, яка стояла на розі сусідньої вулиці. І на не дуже якісному зображенні було видно, як світлий Ланос зі значком таксі, проїжджає повз та зникає за поворотом однієї з вулиць. Номерний знак розгледіти так і не вдалося.
Ні власника автомобіля, ні сам білий Ланос ніхто не знайшов. Усіх таксистів містечка допитали – ті всі як один запевняли, що немає нікого з їх колег, хто б працював на білому Ланосі. Місто маленьке, люди переважно знають одне одного. Тобто біле авто ніби з’явилося нізвідки і так само в нікуди поїхало. А потім через декілька місяців документи дівчини знайшли на трасі за кілометрів сорок від Забутова. Паспорт наче намагалися спалити, але чомусь не зробили цього до кінця, і викинули на дорогу ось так… Кузьмич розповідав, а мені подумалось, що це все могла бути просто інтрижка на стороні у тієї дівчини. Про деякі речі Владик міг і не знати, а вона його таким чином пошила в дурні. Або ж сам Владик з якоїсь причини організував убивство. Взагалі багато запитань виникало і про очевидців, і про фоторобот… Однак я вирішив не озвучувати ці думки. Я знав, що приятель не любить, коли йому перечать. Особливо коли він випив. Натомість я спитав:
— І як Владик це все пережив? Де він зараз?
— Не пережив – Просто відповів мені Кузьмич, відкриваючи нову пляшку з пивом – Він помішався. Все казав, що вона йому сниться, приходить вночі та обвинувачує в тому, що він її не шукав. Віку собі вкоротив хлопець. Не переживай, не в цій квартирі. У Франківську. Ключики мені встиг ще раніше підігнати. Недорого. Так і сказав. Забирай, мовляв, я не хочу більше навіть бачити Забутів. І будь він проклятий. Так і сказав і прокляв. Ух. Давай за світлу пам’ять вип’ємо.
Далі йшла наступна історія. Її учасником вже був сам Кузьмич.
— Я це нікому ще не розповідав. Слухай. От це їхав я до Коломиї минулого року, восени. Перевозив деяке добро Степану. Так от, погода була повне лайно, дощ як з відра лив. Дороги взагалі не видно! Вирішив заїхати сюди на хату, в Забутів. Якраз же по дорозі ж. А так – і дощ перечекати. Їду я, заїжджаю якраз звідси – Кузьмич вказав рукою в бік вікна – До будинку метрів чотириста. За поворотом. Бачу – аварія якась сталась. Машина чорна на узбіччі, її аж розвернуло, уламки лежать всюди. Я зупинився. Раптом, думаю, живий хто, допомогти треба. Діло таке… А це бус чорний, катафалк. Знаєш же, про які я буси говорю? Ну от, я вийшов з машини, підходжу, дивлюся – передок розчавлений, зрозуміло, що удар сильний був. В салоні порожньо. Обійшов машину. На траві труп. Я придивився – а в спину йому хтось вбив кіл справжнісінький. От таку скалку дерев’яну! Руки у мерця – зв’язані. Це ж точно не наслідки аварії, вірно кажу? Я, звичайно, давай драпати звідти. Кинув оком – а задні дверцята буса відчинені. І труна поряд потріскана лежить в траві. Теж відкрита. Розумієш, в чому суть? Що труна спочатку не була порожньою, там точно лежав покійник. Біля труни хрест я бачив з табличкою, і вінки. Значить, водій віз тіло. Що, може скажеш, що труна від удару випала? Ні, там довкола лишень трава і болото, а другого мерця я б точно не проґавив. Взагалі мені та картинка в пам’ять врізалася, я все побачив і обдумав за якісь секунди. Далі стрибнув до тачки і змотався. Навіть перехотів завертати сюди, віриш? Розвернувся і назад до Коломиї…
Кузьмич закінчив розповідати другу історію і ми по черзі сходили до туалету. Я трохи відчинив вікно, щоб запустити до кухні свіже повітря, тому що дихати вже геть було нічим. Лисий здоровань втупився в екран смартфону. А я закурив цигарку й заплющив очі. Історії дійсно моторошні, однак нічого надприродного в них не було. Хворих на голову виродків на світі вистачає. Звичайно, що хтось міг викрасти наречену Владика та зробити з нею щось нехороше. Про таке час від часу розповідають в новинах. Нажаль – стається. Щодо другої історії – тут пояснити все було важко. Ну Кузьмич сам же каже, що була злива. Можливо й не розгледів детально, що там і як сталось. Побачив мертвого водія, труну відкриту – та й поїхав далі. Бусик же міг і з порожньою труною їхати. Зрештою, водять такий транспорт звичайнісінькі люди, а не перевертні, чи вампіри. Насправді в житті постійно відбувається щось дивне, але далеко не про всі події нам відомо. Може Забутів і був місцем підвищеної концентрації чортівні. Або просто неприємних подій.
— От ти, Жук, кажеш, що незатишно тобі з пробіжок повертатися. Я тобі ще раз кажу, і казав раніше, не вештайся в пітьмі. У нас тут інтернет, пивко, сидимо собі, в нарди, в карти можемо перекинутися, кіно глянути. Не треба ось це тобі бігати там. Ти, до речі, отця Гаврила пам’ятаєш?
Я пам’ятав отця Гаврила. Чоловік він був набожний, більшу частину життя прослужив священником, а потім полишив чомусь цю справу. Я завжди дивувався, як це його занесло в наші кола. Час від часу він купував товар, інколи я бачив його серед спільних знайомих. Кузьмич розповів, що якось випивав з отцем та балакав за життя. Той після кількох чарок повідав, що служив раніше в одному з храмів Забутова. Казав, постійно доводилося з нечистим зустрічатися. То людям щось у вікна вночі стукало, то якісь звуки незрозумілі лунали з криниці біля дому, то щось дітей та домашніх тварин постійно до істерики доводило. Казав отець Гаврило, що ледь не щотижня прихожани за допомогою зверталися, навіть гроші були готові пожертвувати, щоб він допоміг. Немалі гроші! А річ у тім, що нічого Гаврило не міг вдіяти. Молитви не допомагали, Святе Писання, розп’яття. Все це отець Гаврило носив з собою, та нечисть нікуди не дівалася. З часом жителі містечка припинили звертатися за поміччю. Ображалися, обвинувачували в тому, що він сам нечистий, тому що допомогти не здатен. Так і служив отець Гаврило в Забутові. Ще казав він, що справжнім випробуванням для нього щоразу було Різдво. Коли доводилося ходити по домівках та освячувати їх. Щороку, казав, потрібно було з духом збиратися. Тому що такого надивитися там інколи доводилося… От зайшов якось отець Гаврило в будинок, щоб його освятити – зайшов, все як завжди, люди привітні. І поглянув якось він до дзеркала в прихожій, а там власники оселі взагалі не відображаються. Страшно стало тоді Гаврилу, не подав він виду, що щось не так. Освятив тим господарям оселю і пішов звідти весь спітнілий та сам не свій. Так отець до Франківська і перебрався після того випадку. Та й взагалі покинув професію. Ось таку чергову історію мені повідав приятель.
Настрій геть зіпсувався. Можливо причиною стали ось ці історії, чи просто я забагато випив – а не виходило воно мені все з голови. Страшно стало. Кузьмич завжди відповідав за свої слова, та й отець Гаврило серйозним чоловіком був. Чи міг я повірити у ці історії? Напевне. Всередині почав розкручуватися маховик страху. Тьху, ну як дівча перейнявся байками. І потрібно ось це було Кузьмичеві мені проговорювати всю цю каламуть посеред ночі? Його що, під градусом на одкровення потягнуло?...
А надворі вже дійсно давно була ніч. Зрештою тема моторошних історій про Забутів вичерпала себе, та й голова вже геть погано метикувала. Ми добряче напилися, наполовину спорожніли пляшку оковитої, коли я з жалем в голосі сказав:
— Ех, маринаду б зараз. Огірочків. Щоб хрустіли… Ох.
В одному з маркетів, де ми зазвичай закуповувалися, смачних огірочків не водилося. Я якось спробував місцеву консервацію, і мені зовсім не сподобалося. Не знаю, звідкіля отримували поставки місцеві магазини. А купити баночку-дві у однієї з бабусь, що продавали своє домашнє, ні я, ні Кузьмич перед застіллям не здогадався. І ось в моменті мені так захотілося закусити маринованим огірочком, що аж душу плавило, аж моя тривога на другий план перейшла.
— Огірочків? – Перепитав Кузьмич, доївши останнього бутерброда з салом — В принципі можна організувати.
Я глянув на нього з недовірою. Все навколо похитувалося, але я ще тримався.
— Закрутки можуть в підвалі бути.
Я розсміявся. Чомусь слова про підвал мені видалися дуже кумедними. Ми ще в перші дні свого проживання тут перевернули квартиру в пошуках можливих запасів, однак путнього не знайшли. Думка Кузьмича була слушною, але як би я не хотів скуштувати маринаду, а виходити посеред ночі у той темний під’їзд категорично не було бажання.
— В підвалі? Нє, я туди точно не полізу.
— От ти, Жук, хитрий. Я тепер теж захотів. Іди. Там підвал маленький, я його пам’ятаю. То комірчина підземна скоріше, а не підвал. Під сходами. Або можеш до сусідів наверх піти попросити закруточок!
Кузьмич голосно розсміявся, надто голосно він це зробив. Я махнув рукою. Спробував підвестися, але ледь не перечепився через власну ногу. Я б точно впав, якби не стіл. Кузьмич знову хіхікнув. Я повів плечами, мовляв, ну куди мені йти в такому стані? І тут я почув, як зверху хтось зробив декілька кроків. Напевне, ми все ж розбудили таємничих сусідів…
— Падла. Я реально захотів теж. У нас ще й закусочка закінчилась. Не розрахували. Хрін з тобою, я сам піду.
— Н-ні, ні, не йди туди – Пролепетав я, знову всівшись на свою табуретку – Сиди, доп’ємо так.
— Ти що, злякався після того, що я тобі розповів? Старий, якщо якась незрозуміла хрінь й існує в цьому місті, то чому ти так впевнений, що ми їй цікаві? Попустися, ти не пуп Землі.
Незважаючи на сп’яніння, я не хотів відпускати товариша самого в коридор. Щось в моєму серці було неспокійно, але я був настільки п’яний, що не зміг зв’язати свої думки воєдино.
— Кузьмич, я теж іду. Зачекай.
— Сиди спокійно, я зараз сам. На, доріж поки залишки сала!
Мій товариш впевнено піднявся з-за столу. Він увімкнув ліхтар на своєму телефоні. Взяв з собою пістолет.
— Та не треба, завтра купимо…
— Завтра нам вже не треба буде. Не дрейфуй, старий, я будь якій сатані мізки вишибу. Ти ж мене знаєш. Застрелю нахер! І під хатою тут закопаю! Мені плювати. Я ж не лох якийсь. Як Владик. Був, прости Господи.
Здоровань виглядав досить тверезо, він взагалі був здатен випивати якусь ненормальну кількість алкоголю та майже не п’яніти. Хоча рухався зараз трохи незграбно, однак більш граційно, ніж це робив би я. Та й настрій у нього перемінився, якась бравада нездорова з’явилася. А до цього сам мені радив не вештатися в пітьмі… Для Кузьмича було властивим під градусом творити всілякі справи. У нього настрій змінювався як вітер в березні після випивки, руки починали свербіти. Коли Кузьмич взувався, я знову захотів зупинити його, щоб той нікуди не йшов, але саме в той момент мене відволікла реклама на ютубі. Якесь життєрадісне оголошення було голоснішим, ніж музика до цього – і я перемкнув свою увагу. Мить, і вже забув, що хотів сказати товаришу. Почув тільки як той зачинив вхідні двері та вийшов. Зазвичай я встигав його заспокоїти та відволікти. Того разу ж мені не вдалося.
Я неквапливо дорізав останній шматочок сала, кинув ножа до раковини. Пісні продовжували грати одна за одною. Всього на мить я обперся головою на свої долоні, щоб перепочити. І сам не зрозумів, як задрімав. Дивно, що не впав обличчям в залишки сала. Мабуть я б так і звалився з табуретки, якби не почув скрипіння в під’їзді. Наче знову хтось потривожив дерев’яні вхідні двері. Я розплющив очі. Тихо. Скільки часу пройшло з тих пір, як товариш вийшов з квартири? Я протер очі та позіхнув. Глянув на дисплей телефону. Майже перша ночі. А яка ж була година, коли товариш вийшов з квартири? Подумав, та згадати не зміг… В роті вмить пересохло, якась гаряч вдарила в голову. Відчув щось лихе. Плейлист ностальгічної музики нульових вже закінчився, ютуб знову підсунув мені якесь розмовне відео. Скрип у під’їзді. Гуп. Якась метушня. Я знову спробував підвестися… І почув, як Кузьмич заходить до квартири. Від серця трохи відлягло, коли на кухні з’явилася кремезна фігура. Мабуть я вже геть був кепський, тому що мені здалося, ніби Кузьмич тремтить, коли іде. Рухається надто різко, наче смикає його хтось за ниточки. Весь він у якомусь бруді вимазаний і без маринаду в руках.
— Що там за звуки були?... – Запитав я у товариша, коли той всівся до столу. Його шкіра раптом посіріла, очні яблука вирячились на мене. І погляд при цьому якийсь відчужений, Кузьмич наче мені за спину дивився.
— Все добре – Глухо відповів Кузьмич та неквапливо налив мені повний стакан. Рука його тремтіла, через це частина горілки вилилася на дерев’яний стіл.
— Не знайшов закруток в підвалі?
— Закруток? Не знайшов.
Здоровань налив собі чарку та підняв її. Він глядів на мене і не пив сам. Чекав, поки я розпочну? Ну й нехай. Я різким рухом перевернув чарку догори дном, закусив салом. Кузьмич оглянув свою чарку, торкнувся до неї кінчиком пальця, ніби перевіряючи на міцність.
— Тобі страшно?
— Ні, але я без тебе тут вже заснув.
— Я прийшов, бо ти боїшся.
Я підвів погляд на напарника. Схоже, той дійсно упав в болото, коли відвідував погріб. Де ж він його знайшов? Весь у якомусь бруді, в чомусь темному, він продовжував дивитися кудись мені за потилицю. Та й звучав голос приятеля незвично, ніби з під землі. Або просто у мене спотворилося сприйняття від кількості випитого.
— Мені немає чого боятися, Кузьмич, я спати вже йду. Не городи дурню.
А сам я відчув, як серце удари пропускає. Моторошно стало мені від Кузьмича. Якийсь не такий він був, ніби Кузьмич і не Кузьмич зовсім, а хтось інший до квартири вернувся. Сам я не збагнув, чого злякався.
— Я прийшов, бо ти боїшся. Твій друг багато говорив. Не треба тут бути. У тебе один день.
Я хотів щось перепитати в Кузьмича. Посміятися з нього, чи навпаки, насторожитися, переконатися, що той в порядку. Бо дивно він сидів якось, не так, як жива людина. Натомість я нічогісінько з цього зробити не зміг. Ледь підвівся з-за столу, сходив до туалету і вже не пам’ятав, як дістався до дивану; організм вимкнувся.
Я ще не встиг прокинутися вранці, як зрозумів, що страждаю від жахливого похмілля. Прийшло воно не саме, а в парі з липкою тривогою. Я не пам’ятав, чи взагалі підводився вночі з ліжка, чи ходив до туалету. Взагалі всю ніч мені снилися жахіття, хтось раз за разом стукав у вікна, голосно тупцював сусід на другому поверсі. У ванній капало щось, а під’їзді скрипіли двері. Дім наче сказився! Або ж я надто перейнявся вчорашнім вечором…
Ледве піднявшись з дивану, я помітив, що ліжко Кузьмича порожнє. Глянув на дисплей майже розрядженого телефону – всього сьома ранку. І куди ж це відправився мій товариш в таку ранню пору, що навіть ліжко застелив? Першим ділом я відвідав ванну кімнату, щоб випустити на вихід вчорашнє пиво. А вже потім зайшов на кухню. Лампочка зверху все ще горіла, отже світло ми так і не вимкнули. Добряче, отже, напилися. Сам здоровань сидів на табуретці так само, як і вчора. Поглянувши на нього, я завмер. Зрозумів, що Кузьмич не живий. Його світлий светр вимазаний кров’ю та багнюкою, сам Кузьмич похилився на бік та дивом не звалився вниз. І живіт, живіт здорованя наче щось вигризло. Суцільна дірка залишилася замість черева. На підлозі – величезні калюжі крові. Від побаченого мене одразу знудило прямо під ноги. Всюди кров. Що ж тут сталося? Криваві сліди тягнулися до вхідних дверей.
Бурмочучи щось незрозуміле, я обережно підійшов до приятеля, наче переконуючись в тому, що той дійсно мертвий. Очі Кузьмича були заплющені, а обличчя застигло у якійсь злобній гримасі. Я позадкував до кімнати, сильно вдарившись об холодильник на своєму шляху. Неслухняними руками дістав з під подушки пістолет та завмер посеред приміщення. Повернутися до кухні я так і не наважився. Взагалі не знаю, скільки часу ось так простояв, боячись навіть власного дихання. Чи то хвилина була, чи декілька годин. Пам’ятаю тільки, що ноги затекли. Бісів алкоголь перетворив голову на болючу довбешку з цвяхами, і жодних думок не було в ній, тільки жах. А ще слова Кузьмича звучали в вухах: “У тебе один день”. Ось так в одній футболці та легких штанах я вискочив тоді з квартири. Добре що ключі від вхідних дверей та від машини Кузьмича у нас стояли в прихожій, і що мені не довелося знову повертатися до мертвого товариша. Старі дерев’яні сходи в коридорі теж були в крові, слід тягнувся кудись вниз, вочевидь до погребу, куди вчора, здається, за огірками спускався Кузьмич. З пістолетом в руці я обережно крокував сходами, очікуючи нападу. Це теж тривало цілу вічність. Роблю крок на одну із сходин – а воно скрипить, зараза, так скрипить, що, здається, аж за кілометр чутно. Не пам’ятав я, щоб раніше сходи себе поводили аж так голосно. Я зробив ще крок і завмер, прислухаючись. Пістолет ледь не вислизав з долоні, від страху як спітнів так, як не пітнів навіть після довгої пробіжки. Якраз перед виходом з під’їзду на мить я глянув догори. Блискавкою зв’явилась думка обшукати усі квартири в цьому будинку та знайти того, хто вчора випотрошив Кузьмича. Примусити відповісти за цей кошмарний ранок, прибити як клопа скотину, яка це вчинила!.. Але натомість я просто ще раз озирнувся зі зброєю на готові та попрямував до автівки у винограднику.
Хоча я років п’ять вже їздив тільки на автоматі, а під впливом адреналіну швидко згадав як водити машину з механічною коробкою. Я навіть педалі не сплутав – завів опель Кузьмича і одразу рванув вперед. Люто заревів двигун. Ігноруючи будь які правила дорожнього руху, я виїхав з двору того проклятого будинку і помчав куди очі дивилися. Тоді мене не хвилювала ні поліція, ні ризики, ні те, що я їхав геть порожнім, без своїх речей. Мені було байдуже на ноутбуки та ті гроші, що залишились у квартирі. Просто хотілося забратися як можна далі від Забутова, сховатися, забитися до якогось закутку.
Наступні вісім місяців я провів далеко від дому. Немає сенсу описувати тут де саме це було, хто і як мені допоміг, і як мені вдалося не попастися. Скажу лишень, що врешті решт я зміг таки повернутися до Франківська і побачити сім’ю. У місті на той час вже все заспокоїлося. Крок за кроком я поступово повертався до нормального життя. Звичайно що довелося розповісти про все, що сталося в Забутові, і про Кузьмича деяким людям. Тепер я стояв перед ними сам особисто, але без приятеля. І в них очікувано виникали запитання. Люди не поспішали мені вірити, а дехто навіть і підозрював у лихому. Але коли я пояснив, де саме знаходилася та квартира і назвав містечко Забутів – питань стало менше. Тільки отець Гаврило дивився на мене зі співчуттям. Наче все й сам розумів. Спершу я хотів з ним обговорити те, що відбулося, розказати все, як пам’ятаю, скажімо так, в приватній бесіді… Він повинен був зрозуміти мене. Можливо я б навіть зрозумів щось. Однак я не став цього робити, не став піднімати цю тему з Гаврилом. Зовсім не хотілося копирсатися у цій історії, у своїй пам’яті. Тому що воно болісно і до біса страшно.
З часом мене залишили в спокої мої “колеги” і я продовжив собі працювати. Буває, замислююсь навіть сьогодні, що ж відбулося у тій квартирі з нами тієї ночі. Чи міг я сам на п’яну голову убити товариша ось таким жорстоким способом. Чи не приснилася мені та незрозуміла розмова про страх тоді в кухні, коли Кузьмич витріщався на мене… Для чого він мені ті історії розповідав, дурень лисий? Накликав біду, виходить. Щось лихе жило в домі, в цьому я точно впевнений. Почав дійсно вірити в містику та всіляку чортівню. З Кузьмичем це не змогла б зробити людина. І в квартирі зверху над нами теж жило щось нелюдське. Тій істоті, чи духу, не сподобалися наші п’яні бесіди. Воно казало тоді, що відчуло мій страх, тому й прийшло. А я ж дійсно боявся. Я й тепер боюся. Боюся якось посеред ночі знову почути скрипіння старих дверей і кроки сусідів зверху. Ще я впевнений на сто відсотків, що ноги моєї ніколи не буде більше в Забутові.
Кінець
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сховатися в Забутові, Юрій Гадзінський», після закриття браузера.