Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

«Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки»

Присвячується світлій пам’яті Іванки, яка понад усе любила маму з татом. До останнього дня, сміливо боролася з хворобою (РС), вміла щиро радіти життю та дарувала свою посмішку і любов усім оточуючим. Дякую за те, що навіть у стінах лікарняних палат поряд з Тобою кожен день ставав світлішим. Ти вміла мріяти і я вчилася цьому разом з Тобою. Дякую Тобі за кожен день, який ми провели разом.  

З повагою, авторка, Інга Квітка!

Частина 1

Привіт! Я — кролик. Мене звати Пухнастик. Ви певно вже встигли не одну історію прочитати про мене, а як — ні, нумо знайомитися. Я маю довгі вушка, сірий хвостик та рожевий ніс. Живу з братиками, сестричками, матусею та татусем і дівчинкою та її родиною.

Звуть дівчинку — Іванка. Вона моя найкраща подруга. Оселила Іванка нас в прекрасному будинку. Єдина біда — для нас кроликів будинок виявився занадто великим. Всередині: стіл, стільці, диван, горщики з квітами й багато пребагато іншого. 

Застрибнути на диван чи стілець, що вже казати, наприклад, про стіл, кроликам, ох, як не просто! Але попри щоденні випробування, які нам доводиться переживати, поруч з Іванкою ми — кролики почуваємо себе по-справжньому щасливими. 

— Чому? — спитаєте ви. 

Все дуже просто. Іванка добре до нас ставиться. Завжди годує смачненьким, не забуває почухати нас за вухами та бавиться разом із нами. Адже просто сидіти цілими днями в величезному будинку — надто сумно. А сумувати я не люблю. 

Як і всі кролики, я, звісно, обожнюю: стрибати, веселитися, грати й що вже приховувати — пізнавати цей цікавий світ за межами кам'яних стін, стелі та дерев'яної підлоги.

Особливо я люблю зиму, тож не дивно, що і цього року чекав на неї з нетерпінням. Ледве настав грудень я почав уважно спостерігати за тим, як Іванка перегортає різдвяний календар. 

Я не розумів, що означають цифри в віконечку та я точно знав, що коли поруч з цифрою з'являється малюнок з зеленою ялинкою та іграшками у відкритій коробці, Іванка почне готуватися до Різдва. 

Нарешті це сталося. Зручно вмостившись біля каміна, я разом з братиками та сестричками набивав кендюх смачною морквою та капустою. На календарі з'явилося віконечко, з якого на нас визирала картинка з ялинкою, а отже скоро зелена красуня мала бути прикрашеною.  

Ледве ми поснідали, як пішли на галявину, за якою починався ліс. Іванка забороняла нам наближатись до нього. Дівчинка розповідала, що цей ліс був не простим, а зачарованим і всі, хто потрапляли до нього, ніколи звідти не поверталися. 

Звісно, ми — кролики удавали вигляд, нібито вірили Іванці та насправді жоден з нас не боявся того лісу. Ми багато разів гуляли поруч з ним й нічого дивного з нами не відбувалось. 

От і цього разу, ми пішли з матусею на галявину, а татусь, переївши моркви, почував себе кепсько і тому вирішив залишитися вдома. Іванка відправилась прикрашати ялинку, яка росла перед нашим будинком, а ми радіючи першому снігу — бігали, стрибали та веселились на галявині. 

Мої вушка хитались в різні боки. Я крутив головою, підстрибував вгору й намагався піймати лапками свої довгі вуха. Та як тільки мені майже вдавалось, легкий вітер дмухнув в мій бік і вушка впали вниз, немов тікали від мене. 

Я так захопився грою, що не помітив, як підійшов надто близько до зачарованого лісу. Легкий вітерець перетворився на вихор. Небо, на якому ще мить тому світило яскраве сонечко, потемніло. Злий вихор підхопив мене і закрутивши в повітрі, неначе пір'їнку, поніс до дерев. 

Я високо піднявся. Дерева здались маленькими, але перелетівши через них, я відчув, що вихор, який нещодавно вражав своєю силою, вщух і я впав на землю. 

Ох і боляче я вдарився. Почухав спину, піднявся й озирнувся. Дерева, які з боку нашої галявини виглядали привітними, не здавалися такими ж з іншого боку лісу. Від стовбура вгору полізло коріння, які потягнулись до мене. Дерева голосно заскрипіли і я подумав, що можливо вони таким чином розмовляють між собою.

Я хотів обійти дерева та вибратись з лісу, але земля під моїми лапками поворухнулась та розверзлася. Звідти виповзло чорне коріння, яке як я встиг тільки-но помітити, служило деревам замість ніг. 

Дерева поспішили до мене. Крок, ще один і я повільно відступив. Кинувся навтьоки від тіней, що гналися за мною й сам того не помічаючи, віддалився від галявини, за якою стоїть наш будиночок. 

За лічені секунди я опинився на озері. Поверхня води давно перетворилася на кригу. Я сміливо побіг уперед, поки не послизнувся. Лапки роз'їхалися і я впав на живіт. Дерева голосно заскрипіли й спробували стати на край озера. Проте їх щось зупинило. За мить тіні прибрали коріння з берега і повернулись назад. 

Зрадівши, що страшні тіні відступили, я спробував підвестися й почув, як попереду мене тріснула крига.

— Ні. — пискнув я. 

Тріщина стрімко збільшилась. Я став на лапки й хотів перебратись на інший берег, але з тріщини ринула вода. Якби я вмів літати, це б, безумовно, допомогло мені цієї миті та я лише звичайний кролик, а не птах. Я стрибнув в бік, щоб врятуватись від води. В цей момент тріщина мене наздогнала. Вона розійшлася в різні боки й утворилося провалля. Я впав у воду. Барахтаючись в озері, я спробував вхопитись лапками за край криги. Сили поступово покидали моє крихітне тільце. Озеро відкрило свою водяну пащу і врешті-решт безжально проковтнуло мене. 

Я падав вниз. Великі та маленькі риби кружляли довкола мене. Вони з цікавістю спостерігали, немов вивчаючи, бо я відрізнявся від них своїми лапками, пухнастою шубкою та великими вушками.