Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

Правду кажучи, риба виглядала суворою, але, але я був не з лякливих. Втупившись на морських мешканців, не збирався першим відводити свій погляд. Раптом поряд пропливла величезна риба. Вона відрізнялася від інших. 

Величезний лускатий хвіст махнув недалеко від мене, а з плавників витягнулися руки, зіткані з піску, який сипався з неї маленькими цівками. Проте руки, як і тіло і голова, нікуди не щезли. Смарагдові водорості замінили довге волосся.

Я озирнувся, але не побачив його кінця. Дивне створіння, повторюю, з одного боку нагадувало рибу, з іншого — це була людина, якби не хвіст замість ніг. В той момент я згадав, що Іванка якось читала нам про дівчат: наполовину риби, зверху люди. Здається, Іванка називала їх — русалками. Точно — русалки! Мої лапки торкнулися дна. Русалка підпливла до мене та простягнула вперед долоню. Я не став гаяти часу і вхопився за руку русалки. 

— Хто ти? — тихо спитала русалка та вода сколихнулась, повільно розповзаючись хвилями довкола нас. — Як потрапив сюди?

— Я — кролик. Мене звуть Пухнастик. Я заблукав, — і я розповів русалці, що зі мною сталося після того, як вихор приніс мене до лісу. 

— Кролику, впевнена, ти опинився в цьому лісі непросто так. Колись я так само потрапила сюди. Плавала у річці та вода різко збурилася за допомогою чогось невидимого — схожого на вітер, підхопила мене і перенесла до озера. Відтоді міцні кайдани тримають мене й не дають вибратися на волю. — зізналась русалка. 

— І давно це сталося? — спитав я. 

— Так. Володарка лісу — дуже зла. Зла чаклунка колись прийшла сюди напередодні Різдва і з того часу краде чарівні сили в кожного, кого забирає до свого полону.

— Що вона вкрала в вас?

— Я не звичайна русалка. Здатна перетворюватись на маленьку рибку, настільки крихітну, що можу пробиратися між камінням, навіть, коли воно настільки близько один від одного, що й сонячне проміння туди не зазирне. Здатна заглиблюватися навіть під дно озера. Цією чарівною силою і заволоділа підла Володарка лісу. Риби з озера розказували мені, що під його дном ховається дещо вкрай важливе для Володарки. Те, про що ні я, ні вони не знають. Проте дістатися туди вона не може. Заволодіти цим не просто, навіть для такої могутньої чаклунки, як Володарка лісу. Тому їй і знадобилося моє вміння.

— Дивно. Навіщо я злій чаклунці? — мої вушка підскочили вгору від подиву. — Я ж усього лише звичайнісінький кролик. Маю довгі вушка та пухнастий хвостик. Люблю стрибати та веселитись, їсти моркву, капусту і на відміну від вас, пані Русалко, я впевнений, що не володію жоднісінькими чарами. 

— Чаклунка жодного разу не помилилася. Вона забирає сюди лише тих, чиїх чаклунських сил їй не вистачає. Або ти той самий кролик, — і вона замовкла.

— Я! хто я? — спитав я в русалки та помітив, що вона не збирається відповідати на питання. — Але я не можу залишитись тут назавжди. Я живу з матусею і татусем, братиками та сестричками — всі вони мене люблять і дуже хвилюються за мене. Я маю будь-що вибратись звідси й повернутися додому.

— Зачарований ліс ще ніхто не залишав. — підказала рибка, яка пропливла поруч із нами. — Але в лісі є скеля. Вона дістає майже неба. Кажуть на неї треба піднятися.

— Головне встигнути до того, як на небі засяє перша Різдвяна зоря. — додала русалка. 

— А коли вона засяє, — спитав я, — що буде? Я зможу врятуватись?

— Можливо. — відповіла русалка. — Як запізнишся і пропустиш Різдвяну зорю, Пухнастику, Володарка лісу впіймає тебе, як мене та закує в кайдани. Вони ще не повністю заволоділи мною та одного дня, коли чари злої чаклунки переможуть — ти, кролику, якщо залишися в лісі, не впізнаєш мене. Я почну служити Володарці, підкорюся її темній силі. 

— Перспективи так собі, — пробурмотів я під ніс і голосніше додав, — виходить і я можу назавжди залишитися в зачарованому лісі? — прошепотів я радше до себе, ніж до русалки. 

— Час повертатись на берег. — русалка махнула своїм зеленим хвостом. Вода підштовхнула хвилі й ми здійнялися вгору. — Не забувай бути обережним. Володарка лісу підступна і може не лише чарами, а й хитрістю обдурити тебе, щоб завадити піднятись на скелю. 

— Нехай спробує. Я обов'язково знайду найвищу скелю і піднімусь на неї. 

Русалка підпливла до берега, продовжуючи тримати мене на долоні. Над нами була крига та русалка вдарила по ній своїм лускатим хвостом. Трісь, і за мить я ступив на берег. Попрощавшись зі мною, русалка щезла під водою. 

Я глянув на небо. Темні хмари заступили сонечко та я відчув, що до вечора ще далеко. Моя шубка в озері геть змокла і я змерз так сильно, що мій рожевий носик посинів. Я тремтів. Ох, зараз повернутись до нашого будиночка, сісти біля каміна, в якому завжди палає вогонь і зігрітися теплом, що линуло від червоного полум'я. 

На жаль в цю мить я стояв неподалік від берега озера, сам, один… аж раптом нізвідки почув знайомий голос:

— Пухнастику! Пухнастику! Де ти? — пролунав голос Іванки.

Я не повірив власним вухам. Невже дівчинка подалася до зачарованого лісу, щоб мене розшукати? Весело підстрибнув, я голосно запищав від радості та стрімголов кинувся в той бік, де як мені здалося її голос було чути гучніше. Від хвилювання я забув про холод. 

— Я тут, тут, Іванко! — запищав я так голосно, як тільки міг. 

І от вона з'явилася переді мною. Я стрибнув дівчинці прямісінько до рук.

— От ти де, кролику. — Іванка всміхнулась. — Пухнастику, ти весь тремтиш. Чому ти мокрий? Невже ризикнув стрибнути у воду в цю пору року?

Дівчинка поспіхом зняла з шиї шарф та закутала мене в нього. Я відчув справжнє тепло, що линуло від вовни. В голові сяйнула думка, що з дівчинкою ми швидко виберемось з зачарованого лісу.  

— Іванко, — запищав я. — Дорога, моя Іванко… 

— Ти вмієш розмовляти? — здивувалася дівчинка.

— Звісно, ми кролики вміємо розмовляти. — відмахнувся я, наче це було само собою зрозумілим.