Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— Ти справді підеш зі мною до клубу у п’ятницю, щоб відсвяткувати День студента? Не жартуєш?

Подруга дивиться на мене так, ніби я сказала, що зубної феї не існує. Навіть вії припинила фарбувати тушшю.

— Так, я піду з тобою, Юлю. Але ти мусиш допомогти мені з вбранням. Я хочу вдягнути чорні джинси — ну ті, що обтягують мої стегна мов друга шкіра — та запозичити в тебе одну з яскравих сорочок.

— Джинси й сорочка? До нічного клубу? — невдоволення та огида з’являються на обличчі моєї подруги.

— А що не так?

— Все, Яно! Якщо ти хочеш іти зі мною, то лише у сукні та на підборах. Повір мені, тобі ці зміни підуть на користь. Скільки можна ходити сірою мишею у тих своїх кросівках. Час сяяти мов зірка!

— Сяяти зі зламаними кінцівками — таке собі задоволення.

— От чого ти раптом вигадала, що маєш щось зламати, га?

— Бо у цьому, — вказую Юлі на її улюблену пару взуття з височенними шпильками, — я обов’язково навернуся. Як не ногу, то руку точно зламаю.

— В нас ще є час до п’ятниці. Потренуєшся трохи та бігатимеш на підборах не гірше ніж я. Може навіть наважишся викинути оті свої жахливі кеди з пожовклою гумою замість підошви.

— Отакої. Ще й кросівки їй не до ладу. Вони, щоб ти знала, дуже зручні та напрочуд легкі. Взула та пішла.

Юля закочує очі та знову починає фарбувати вії.

— Та й з моєю матір'ю сильно не похизуєшся на підборах, якщо ти забула.

«Першочергово, доню, ти маєш дбати про свою освіту. Вечірки то безглуздя, яке не приносить користі..» «Допоки я плачу за твоє навчання, у твоїй білявій голові мають бути думки лише про оцінки та диплом...» «Зовнішність — другорядна річ. Без неї можна знайти гарну роботу, а от з дурною головою — навряд…» — і це ще не всі настанови, які постійно повторює мені мати.

Про відпочинок з друзями та інші веселощі, на думку моєї матері, я зможу подумати, коли диплом з відзнакою вже матиму у руках та вийду заміж. От тоді я зможу робити, що заманеться: чи то у клуби ходити хоч щовечора, чи то до салонів краси бігати та нігті пиляти. Усю відповідальність за мене нестиме майбутній чоловік. А до того часу зась про різну дурню думати!

Я звикла усюди ходити у джинсах та закритому гольфі, аби зайвий раз не чути від матері настанов про те, як саме повинні вдягатися порядні дівчата. Коли востаннє я збунтувалась та вдягла до універу квітасту сорочку —  ще й насмілилась не застебнути останні ґудзики під коміром — то почула від неї, що я схожа на сусідку Лєнку. А Лєнка, щоб ви знали, безсоромна жінка, бо щовечора водить до себе у квартиру нового чоловіка.

Цікаво, що б сказала мати, якби почула, що я — вісімнадцятирічна дівчина іноді відверто заздрю тій сусідці. Нехай увесь під’їзд вважає Лєнку повією, але її ніхто не змушує жити за чужими правилами та принципами. На відміну від мене.

З таким досить суворим вихованням я досі не розумію, як у мене взагалі з’явився хлопець. Але він справді був. У дев'ятому класі. Однокласник та сусід по парті, на ім'я Міша. Гадаю, хлопець на думку матері був для мене непоганою партією, його батьки працювали десь у міністерстві, тож були наближені до місцевої влади. А такі зв’язки ніколи зайвими не бувають.

З Мішею ми зустрічалися два роки, але після закінчення школи розійшлися. Він із батьками поїхав жити за кордон, а я лишилася у рідному місті вступати до університету. Час від часу ми й досі нагадуємо одне одному про своє існування: вітаємо одне одного зі святами у соціальних мережах, ставимо лайки на світлини, коментуємо виставлені на сторінку відео. Але то вже скоріше проста ввічливість.

— То як так сталося, що мати дозволила тобі йти на гулянку? Невже твій нагляд нарешті послаблений? — перепитує Юля.

Вона все ще не може повірити, що я наче біла людина йду з нею до нічного клубу.

— Ага, звісно, вона відпустить. Тримай кишені ширше, — саркастично хмикаю я. — Вони з вітчимом летять до Парижа святкувати ювілей спільного життя. І я цілий тиждень буду сама вдома, уявляєш?

Витримую театральну паузу, допоки Юля вмощується на ліжко поряд зі мною.

— Але це не єдина причина, чого я так хочу потрапити до клубу. Нещодавно я дізналася, що Тітов порвав зі своєю дівчиною і тепер вільний..

— І?

— Ну, Юль, не тупи, будь ласка. Олег теж буде у клубі у цю п’ятницю. Тож в мене буде можливість привернути його увагу. Єдиний, до того ж. Або пан, або пропав. Він на останньому курсі, за пів року я, скоріш за все, більше ніколи його не побачу.

— Ти впевнена?

— Я хочу ризикнути, Юль. Щоб потім до старості не жалітися на себе, що так нічого і не зробила, — понуро зітхаю я. — Мати сватає мене з якимось прищавим синочком однієї зі своїх маминих подруг, то ж... Хоч раз у житті я хочу зробити так, як сама того хочу.

У назначений день, за допомогою подруги, я виглядаю неначе королева. На мені чарівна сукня, прикрашена мільйоном блискіток, довжиною до середини стегна. Не надто коротка, але й не задовга. З досить відвертим декольте, де спокуслива улоговинка між грудей притягує погляд. Навіть я задивилась у неї, коли розглядала власне відображення в дзеркалі. Залежно від освітлення колір моєї сукні змінюється від темно-синього до смарагдового.