Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

На ногах взуті бежеві туфлі з восьми сантиметровими каблуками. Це найменша висота підбора, узгоджена Юлею, та водночас на якій я можу встояти. В руках маленька сумочка-клатч, де вмістився телефон та гроші.

На повіках майорять модні чорні стрілки, що роблять мої очі схожими на лисячі, губи профарбовані стійкою червоною помадою. Волосся Юля вирівняла мені стайлером та лишила розпущеним.

— Матінко мила! — здивовано вигукую я.

Сьогодні у клубі під назвою «Апельсин» навіть яблуку буде ніде впасти. І це лише студенти з нашого університету.

Відшукую Тітова, щойно вхожу до зали. Він, як зазвичай, стоїть в оточенні красунь та друзів-спортсменів.

Як же ж до нього ото пробитися? Треба вигадати якийсь план.

Вирішуємо з Юлею для початку взяти собі по коктейлю та піти до стола, де збирається наша група. Вітаємо усіх зі святом, підіймаючи келихи. Хлопці роблять компліменти щодо мого приголомшливого перевтілення, а от дівчата навпаки підозріло косяться та невдоволено перешіптуються.

Але мені то байдуже. Сьогодні не збираюся витрачати на них свої нерви та настрій. Сьогодні я святкую, як звичайна дівчина.

— Як смачно, — відірвавшись від соломинки, я задоволено мугикаю. — Нагадай, як це називається?

— Оу, оу, подруго, не швиди так. А то голова піде обертом і не зможеш до свого Тітова підійти.

— Та нічого не буде, Юль! Дивись.

Швидко всотую залишки свого лаймово-м’ятного напою та біжу танцювати. Музика гримить у голові, кров пульсує у вухах. Хочеться якомога активніше рухати стегнами, махати руками, стрибати разом з натовпом, сміятися.

Цей присмак свободи… Він так п’янить мою душу. Я втомилася жити за правилами. Мені вісімнадцять, а я давно почуваюся так, ніби мені вже сорок. Підспівую разом із натовпом слова відомої пісні. Сьогодні вечір моїх бажань та сміливості. Сьогодні я не та сіра мишка, якою мене всі звикли бачити, сьогодні я перетворилася на метелика, який красою своїх крил притягує погляди оточення.

Рухаюся ще енергійніше, ще розкутіше, ще спокусливіше.

Ух, а тут стає гаряче. Ноги вже гудуть від напруги. І як усі вони збираються танцювати у такому темпі цілу ніч? Хочеться страшенно пити. Треба йти до бармена та взяти води.

Трохи хитає, але якимось дивом мені вдається йти прямо та навіть не впасти. Майже доходжу до бару, але хтось зачіпає мене ліктем. Не втримую рівновагу і падаю на хлопця, що проходить повз.

На щастя, він має відмінні реакції, то ж я не встигаю проорати носом брудну підлогу клубу.

Відчуваю, які в хлопця сильні руки. До тренажерної зали, схоже, ходить постійно.

— Пробачте. Я не хотіла. Вибачте, — бурмочу я з переляку та підводжу очі на свого рятівника.

О, Господи! Це ж Олег! Власною персоною! О, Господи! Боже мій! Оце так ганьба. От я позорисько!

Я звісно хотіла привернути його увагу до себе, але ж не таким чином.

— Нічого страшного, красуне. Ти в нормі? Небезпечно ходити самотужки серед натовпу нетверезих студентів. Де твій хлопець?

— Та… якось так вийшло… Я тут одна.

Сором'язливо  заправляю волосся за вухо та на мить відводжу очі. Тітов стежить за моїми рухами, безсоромно оцінюючи шию та відверте декольте.

— То як кажеш тебе звати? — зацікавлено перепитує Олег.

— Я не казала.

— Що ж… Ми маємо якось виправити цю ганебну помилку. Зачекай хвильку.

Допоки Олег теревенить з барменом, я жадібно розглядаю його спину. Зблизька він ще красивіший. Біла футболка-поло так йому личить, а джинси — Мати Василева! — невже бігаючи за м'ячем по полю можна натренувати так сідниці? Господи! Про що я взагалі думаю.

Саме в цей момент Тітов повертається до мене обличчям та передає склянку з коктейлем.

— Замовив на власний розсуд. Сподіваюсь тобі сподобається. Мене, до речі, Олегом звати.

— А я знаю хто ти, — посміхаюсь, зробивши малесенький ковток. Солодка рідина приємно обпікає язика. — Це студентська вечірка, ми всі навчаємось в одному університеті. Я — Яна.

— Он як? І чому ж, Яно, я не бачив тебе у стінах нашого універу, Яна? — Тітов грайливо примружує погляд і хилить голову в бік. — Таку красиву дівчину неможливо не помітити.

Я невиразно тисну плечима та, зніяковівши від компліменту, ловлю губами пластикову соломинку, що стирчить з мого стакана. Нервую страшенно.

— Що ти ще про мене знаєш, Яно? — Олег продовжує пильно стежити за моїми рухами.

Вирішую не розповідати хлопцеві всі відомі мені факти з його біографії, бо тоді одразу стане ясно, що я закохана в нього фанатка. Кажу лише про загальновідомі дрібниці:

— Ти — центральний нападник футбольної збірної університету, дуже популярний хлопець, в якого є дівчина.

— Застаріла інформація, —  всміхається Олег. — Дівчини в мене вже нема.

— Чому ви розійшлися? — питання вилітає з моїх вуст швидше, ніж я встигаю як слід його обміркувати. — Вибач, це особисте питання. Не відповідай.