Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Стукаю у двері та смикаю металеву ручку. Не замкнено, що знову дивує.

Входжу до кабінету.

— Олегу Юрійовичу, я вам ще потрібна? — переді мною лише пусте крісло директора.

Блукаю очима по кабінету та знаходжу Олега біля вікна. Він розглядає нічне футбольне поле, не звертає на мене уваги.

— Олегу Юрійовичу, я вам ще потрібна? — прокашлявшись, повторюю запитання.

Нуль реакції.

Та пішло воно все під три чорти!

У два кроки долаю відстань від дверей до директорського столу, хапаю чистий аркуш та ручку. З написанням заяви пораюся за хвилину.

Притискаю заповнений документ Олегу до грудей та йду геть. Набридло грати в цей дитячий садок з образами та мовчання.

— Що це? — звертається він вперше за вечір. Хоча я й досі не певна, що саме до мене.

Зупиняюся та неквапливо розвертаюся до Олега обличчям. Окрім нас в кабінеті з живих істот лише зелений фікус на підвіконні, але навряд чи Тітов взагалі знає про існування рослини в його директорському закутку.

— Заява про звільнення за власним бажанням. Там усе написано.

Тітов втомлено потирає очі. Тільки зараз помічаю, як тремтять його руки, а зморшки навколо повік стали глибшими. Втомлений. Його грудна клітина сильно здіймається, він наче вибухівка уповільненої дії.

— Тебе не звільнити треба, а… Я навіть не знаю, що з тобою зробити треба, Яно. Ти хоч уявляєш, що сьогодні мені сказала? Уявляєш? Той русявий хлопчик, з яким ми грали в приставку цілих два тижні, збирали електричний конструктор — мій син. Дитина, яка назвала мене залізною людиною, — це мій син. Ти сказала, трясця, що в мене є син. І йому вже сім років. Цілих сім, Яно. Ні днів, ні навіть місяців, а сім довбаних років! Тож так, мені начхати на твою заяву. Хочеш йти, бо я не стрибаю до стелі та не кружляю тебе на руках від щастя? Та залюбки, — Олег хапає ручку і ставить на аркуші великий розгонистий розпис. — Ось, будь ласка! Задоволена? Відпрацюєш два тижні та можеш йти куди заманеться.

— Олегу, — хочу підійти ближче.

Хочу сказати, що розумію його почуття. Що я розумію, як завинила перед ним.

Проте Олега несе долі:

— Олегу, Олегу, Олегу, — закочує невдоволено очі. — Якщо тобі є що сказати ще, то кажи. Поясни, будь ласкава, як повернеш мені пропущені роки із сином? Чи як повернеш пропущені дні народження, перші кроки, перше слово? Як мені жити, знаючи, що не бачив та вже ніколи не побачу, як народжувався мій син? Чи що я не водив його до дитячого садка, не вів до школи у перший клас? Кажи, чорт забирай, Яно. Як мені це прийняти? Як мені тебе зрозуміти? — на останніх словах Олег підвищує голос та рве мою заяву на малі клаптики. — Забирайся, Яно. Геть.

Кінець першого тому.

Другий том вже розпочато, тож переходьте за посиланням: https://booknet.ua/reader/fktivnii-shlyub-generalnogo-b429794?c=4651031&p=1
Або переходьте на мою авторську сторінку та шукайте роман за назвою "Фіктивний шлюб Генерального"

Кінець