Читати книгу - "Десять сантиметрів , YanaGata "

Тоня була справжнім вихором у класі. З нею важко було не помітити: вона була дівчинкою з рудими кучерями, які ніколи не лежали так, як потрібно, і з поглядом, що постійно змінювався — від цікавості до непокори. Звичайно, це не означало, що вона була поганою дитиною. Тоня просто не любила правила, і їй завжди здавалось, що вони більше заважають, ніж допомагають.

З її зошитом була ціла історія. Це не був звичайний шкільний зошит. Ні, він був наповнений малюнками, дивними записами, і навіть маленькими віршами, які вона вигадувала, щоб мати щось цікаве в руках під час уроків. Вчителька часто дивувалась:

— Тоня, чому ти не пишеш, як усі? Чому знову малюнки? - Олена Дмитрівна... вона псувала її весь світ. (Вчителька української літератури)

— Я пишу, — відповідала вона, — просто малюю більше.

І навіть якщо іноді вчителька й розчаровувалась, Тоня все одно знаходила свій шлях. Малюнки на сторінках виглядали, як хаотичні роздуми, але в них була її душа, її світ, що відображався через кожну лінію та кольоровий акцент.

Її бабуся завжди витирала її лице після школи, якщо в очах була фарба або пил. Вона часто хмурила брови і говорила:

— Тоню, чому ти така брудна? Ти ж не на ярмарку.

А Тоня завжди сміялася у відповідь:

— Брудна, але щаслива!

— Ось коли розум візьмеш в руки — буде все по-іншому.

Та Тоня не ображалась. Вона любила свою бабусю, але їй здавалося, що вона живе в іншому світі. Тоня намагалася щось змінити, підкорити своїми ідеями і вчинками. Іноді її фантазії ставали настільки незвичайними, що навіть однокласники дивувалися.

Ось одного разу, після уроків, Тоня дістала з рюкзака не зошит, а маленьку коробочку з фарбами. Вона часто малювала, але цього разу було щось особливе. Вона вирішила розфарбувати вікна на школі, за що навіть отримала зауваження від вчительки:

— Тоня! Ти що, серйозно? Не можна так.

Тоня не могла зупинитись. Вона вирішила проявити себе, подивитися, як зміниться її школа, як її фарби додадуть щось нове в це сіре місце.

Вона принесла пензлі та фарби після уроків і почала малювати на шкільних вікнах. Її роботи не були ідеальними — фарба була місцями розлита, місцями лінії не зовсім рівні, але в них було щось живе, щось справжнє. Вона малювала не за планом, а за настроєм, створюючи на вікнах кольорові візерунки, що розповідали історії, які тільки вона розуміла.

Діти, які проходили повз, здивовано зупинялися, а хтось із старших навіть почав сміятися, що це найкращий витвір мистецтва, який вони бачили в школі. Вчителька побачила це і ледь не втратила дар мови:

— Тоня! Як ти могла?

Але Тоня з усмішкою відповіла:

— Це мій спосіб бути собою. І нічого страшного.

Так вона і залишила свою "роботу" на шкільних вікнах, поки вчителька не забрала її на килим і не сказала, що такі витівки будуть мати наслідки. І хоч Тоня не злякалась цього, вона знала: її школа вже була трохи інша.

Одного дня Тоня йшла додому, як завжди — з рюкзаком через одне плече, з ледь зачесаним волоссям і задумливим поглядом. Їй подобалося дивитись на людей, спостерігати за всім, що відбувається. 
У неї раптом відкрилася кишенька на її сумці, у якій була напів пуста банка зеленої фарби, яка залишилася із шкільних вікон. Кінець флакончика відклеївся від упаковки і фарба потекла на асфальт... 
Один сантиметр... Два... Три, — дев'ять. Її крок раптом провалився у "пропасть". Пропасть, яка сягає 2,5 метрів. Запах там був не дуже, але це не набувало великого значення.
Вона болю не відчула, лише були помітні промені сонця, які відбивались на її носі покритому ластовинням, яким більше ніколи не поворухне. 
Зелена фарба, яка обірвалась на "дев'ятьох і кількох" сантиметрах її життя, яка подала у трубу ще довго сохла.

Кінець