Читати книгу - "Як я заспокоював Ундіну, Стружик Лев"

Я сидів у своїй маленькій кімнаті в п'ятиповерховому гуртожитку, де стіни такі тонкі, що чутно, як сусід праворуч дивиться новини, а сусід ліворуч голосно сперечається з дружиною на тему, хто виніс менше сміття минулого тижня. Але все це не мало значення, бо мій ворог номер один зараз знаходився у власній кімнаті. Це була моя кішка, темна черепахова Ундіна, яка, здавалось, вирішила, що моя муза — це вона, і якщо я хочу щось написати, то повинен слухати її постійне "Няв!".

— Няв! — пролунало знову, цього разу більш вимогливо.

Я відвів очі від екрану ноутбука й повернув голову до дверей. Там, вперто сидячи, наче королева на троні, перебувала Ундіна. Її очі світилися дивним зеленуватим відтінком, а хвіст махав із боку в бік, як маятник годинника, який відраховував секунди до наступного її "явлення".

— Ох, це ніколи не закінчиться... Ну що тобі ще?! — простогнав я, відкидаючись на спинку стільця.

— Мур-няв! — відповіла вона, ніби це мало щось пояснити.

— Годі нявкати, Ундіна! Ти мені заважаєш! — гримнув я, хоча ми обоє знали, що її це абсолютно не хвилює.

Ундіна зробила вигляд, що мене не чує. Вона підвелася, підійшла ближче до дверей і тепер почала нявчати ще голосніше:

— Няв, уав, вав!

— Я сказав: замовкни! — я вже почав серйозно дратуватися.

— Е... е... е... Яв!

— ГОДІ!!! — не витримав я, схопившись зі стільця.

Ундіна зупинилася, подивилася на мене своїми великими зеленими очима й тихо промуркотіла:

— Мррр...

— Я БІЛЬШЕ ТАК НЕ МОЖУ!!! — закричав я, стискаючи кулаки. — ЧОГО ТИ КРИЧИШ НА ВВЕСЬ КОРИДОР?! ГА?! ТОБІ НУДНО, ЧИ ЩО?!

— Дррр-няв! — відповіла вона знову, цього разу з певною зухвалістю.

— Я не випускатиму тебе на вулицю, бо ти ще навіть не розумієш, як там тобі буде небезпечно! Тому закрий ротяку, і не заважай мені! — гаркнув я, показуючи пальцем на неї, але Ундіна лише хвостом махнула, наче нічого не сталося.

Я сів назад за стіл, але кожна хвилина тиші здавалася підозрілою. І точно — не минуло двох хвилин, як знову пролунало:

— Няу-няв!

— А-а-а-а-ах!.. Це буде длитися ще півтори години... — простогнав я, підперши голову рукою. І тут мене осяяло: — Ідея! Гей, Ундіша! Хочеш корму?

Ундіна миттєво підняла голову, її вуха насторожилися, а очі засвітилися цікавістю.

— Мррр-няв!

— Ха-ха-ха! А я не дам! — сказав я, весело махаючи їй рукою. — "Чого це?" — питаєш ти мене. А тому що треба було сидіти тихо і не шуміти, а ти порушила правила гри у "Мовчанку"! Ти що, хочеш взагалі, щоб я тебе вигнав, чи що?

Ундіна подивилася на мене з таким виразом обличчя, що я одразу відчув себе винуватим.

— Ой, будь ласка, не дивись на мене такими очима! — простогнав я.

Вона ще раз тихенько промуркотіла, а потім тонким голосом вимовила:

— Мррр...

— Ні... будь ласка, не треба... Ні! — і я здався: — Ну добре, ми підемо гуляти, якщо ти так хочеш! Зараз знайду тобі повідок.

Я витягнув із шафи її маленький червоний повідок, і вона одразу підбігла до мене, радісно підстрибуючи.

— Ти тільки потім не ховайся як в минулий раз, або я тебе віддам безхатнім котам до сміттєзвалища. Ти мене зрозуміла?

— Ррр-няв! — коротко відповіла вона, наче погоджуючись із моїм умовлянням.

Ми вийшли на вулицю. Було прохолодно, але свіжо, і дощ, який ще зранку дрібно капав, нарешті припинився. Ундіна радісно бігла вперед, обнюхуючи кожен кущ на своєму шляху.

Але тут, на наше нещастя, з’явилися кури. Вони мирно гуляли неподалік біля сусіднього двору, шукаючи щось у траві. Ундіна завмерла, її очі звузились, а хвіст почав швидко смикатись.

— Ні, ні, ні, ні, ні!!! — почав я, але було пізно.

Ундіна рвонула вперед, вириваючи повідок із моїх рук.

— НІ-І-І-І-І!!! ЗА ЩО-О-О?! — закричав я, як тільки вона кинулася на першу курку.

Кури здійняли страшенний галас. Вони розбігалися в різні боки, махаючи крилами, а одна навіть перелетіла через паркан. Ундіна ж, задоволена, бігала за ними й голосно нявчала:

— Ррр-няв! Мррр-няв!

Я бігав за нею, намагаючись її піймати, але це було марно. Зрештою, через кілька хвилин хаосу, я нарешті схопив її й підняв на руки.

— Усе, моя дорога, гулянка закінчилася. Йдемо додому, і більше без таких витівок! — пробурмотів я, зловісно дивлячись на неї.

Вона тільки притислася до мене, задоволено муркочучи:

— Мррр...

— Хоч ти й така бешкетниця, але я тебе люблю, — сказав я, і ми разом повернулися додому.

Того ж вечора я все-таки зміг написати свій твір, а Ундіна тихо спала на подушці біля мого столу, іноді ворушачи хвостом, ніби згадуючи тих курей, які стали її найкращою пригодою дня.

Кінець