Читати книгу - "Імʼя, якого не було, Ірина Скрипник"

Яна стояла посеред кімнати й мовчки дивилась на купу складених речей. Вона переїхала ще тиждень тому, але розібрати всі сумки часу в неї так і не знайшлося. От і зараз вона просто стояла і дивилась на купу, тримаючи в руках капкейк і каву.

Яна повільно доїла, допила, махнула рукою й рушила до ліжка. Лягла. Але раптом згадала, що забула почистити зуби. Довелося підвестися...

Через п’ять хвилин лягла знову. Цього разу вже остаточно. Сон підкрався непомітно і затягнув її в свою м’яку, обволікаючу тишу.

Ніч минула спокійно. Але варто було дівчині розплющити очі, як дещо змусило її затамувати подих. Перед нею, на ліжку, лежав гарний незнайомець. Спокійний. І, схоже, досі сплячий.

Першою думкою було закричати. Другою — доторкнутися і перевірити, чи він живий. Третьою — ні те, ні інше, а просто лежати і спостерігати. 

Зрештою, вона просто вкусила себе за палець, щоб переконатися, що точно прокинулась. Вкусила сильно, до болю, до сліз. Але чоловік нікуди не зник.

— Отже, він таки справжній…

— І вже давно прокинувся. Просто спостерігає за твоєю реакцією, — озвався він спокійним голосом.

Від несподіванки Яна підскочила, впала з ліжка й, не зводячи з нього очей, навпомацки почала шукати щось, чим можна було б кинути в незваного гостя. Той тим часом неквапом сів. Його рухи були плавними, спокійними.

На ньому було щось схоже на якийсь халат чи кімоно — тонка тканина з яскравою вишивкою на рукавах і поясі. Воно виглядало занадто незрозуміло для Яни. 

Дівчина провела поглядом по силуету і відчула, як щоки почали палати. Його ключиці звабливо виглядали назовні, а ідеально гладка грудна клітка, без жодної волосини, була майже гіпнотичною.

Яна нервово ковтнула ком у горлі. Її пальці стислися на оббивці килима. Незнайомець посміхнувся. Повільно сів ще рівніше, склав руки на колінах і спокійно, майже буденно промовив:

— То як, поговоримо? Готова познайомитися?

Але в ту ж мить в нього полетів черевик, який Яна встигла швидко дістати з-під ліжка. Черевик завис у повітрі за кілька сантиметрів від його обличчя, наче щось невидиме зупинило його на льоту. Потім — різкий змах вгору, удар об стелю, і… взуття розчинилося в повітрі.

Яна витріщила очі, але не здалась. Вона спробувала ще раз. І ще. Але жоден із предметів не влучив. Усі або зависали, або щезали, не дійшовши до цілі. Врешті вона застигла посеред кімнати, не розуміючи, що коїться. А потім, як ошпарена, кинулась бігати туди-сюди, повторюючи собі під ніс:

— Треба подзвонити до поліції.

— Навіщо? — спокійно ліг назад на ліжко незнайомець. — Хіба я намагаюсь заподіяти тобі шкоди?

— Та я тебе навіть не знаю! — Яна з’явилась у дверях кухні з телефоном у руках, стиснувши його так, наче це була граната.

— То давай виправимо це! Мене звати Світан і від сьогодні я житиму з тобою.

— Це ще з чого? — її пальці метушливо почали набирати цифри на екрані.

Та Світан уже стояв поруч. Він вирвав телефон з її рук й, не вагаючись, викинув у вікно.

— Та що тобі від мене треба?! Хто ти такий?! — зірвалась Яна.

Тоді Світан задумливо глянув у простір, потім сів на підвіконня і подивився вниз:

— Як же тобі це пояснити…

— Та вже поясни хоч якось!

Світан знову підняв очі і побачив, що Яна підкрадається до нього, тримаючи в руках біту.

— Це ще навіщо? — зітхнув він, ніби справді стомився від її істерики.

— На випадок таких, як ти, — видихнула Яна і зробила рішуче крок уперед.

Блискавичний замах. Глухий стук. Скляний дзенькіт. 

Світан вилетів у вікно з розбитим лобом, а Яна завмерла, не вірячи власним очам. Він не впав. Завис у повітрі, трохи вище рівня вікна, і дивився на неї зверху вниз з тією самою спокійною, навіть лагідною посмішкою.

— Та що ти таке?! — Яна кинула в нього біту, але вона просто злетіла десь у бік і зникла, розчиняючись у повітрі.

— Я твій янгол-охоронець, — озвався Світан. 

— А як же! — Яна глянула навколо, ніби шукала ще одну биту. — Чого ж тоді раніше не показувався?

— В цьому не було потреби.

— А зараз є?

— Є, — коротко підтвердив він.

Не чекаючи, поки вона знову озброїться, Світан неквапно залетів назад у кімнату й сів на підвіконня.

Яна інстинктивно відступила, схопила найближчу сумку і затисла її в руках, ніби щит.

— Твоя мати, Ольга Борисівна, — почав він говорити, — дуже хвора. Раніше їй вдавалося це приховувати. Але сьогодні — вже ні. Рівно о 09:30 тобі зателефонує твій батько і попросить приїхати. Ти збереш речі. Сядеш на потяг. І завтра, о шостій ранку, цей потяг зійде з рейок. Ніхто не виживе.

Сумка з рук дівчини впала на підлогу з глухим звуком. Яна повільно сіла на ліжко — пряма спина, руки на колінах, очі дивляться вперед в одну точку, але всередині неї… почало щось ламатися. 

— То ти прийшов, щоб… запобігти катастрофі?

Світан не відповів одразу. Просто знизав плечима і, ніби втомившись, відвів погляд у вікно.

Надворі сіріло. Повітря було в’язким і холодним. Небо — низьке, важке. Десь унизу, за вікнами, шуміли машини, але звук здавався далеким, наче з іншого виміру.

Потім — мелодія. Нерішуча, проста. Яна заметушилась і побачила свій телефон на підлозі — цілий, неушкоджений, хоча точно бачила, що він летів у вікно.

Вона підняла його і прийняла виклик. Відразу ж почувся знайомий голос. Нічого не відповівши, Яна вимкнула телефон і глянула на Світана:

— Як ти це зробив?.. Хто ти такий?

— Я ж казав, — він посміхнувся краєм вуст, — я твій янгол-охоронець.

— Ну, звісно, — Яна глянула на телефон і замислилась.

Коли знову повернула очі до вікна — там вже нікого не було. Вона зітхнула. Пішла у ванну. Вимила обличчя. Переодягнулась.

За дві години була вже на вокзалі. Хмари над містом так і не розійшлися. Вітер був пронизливим, ліз під пальто і в обличчя. Люди на пероні рухались уривчасто, з опущеними головами, ніби кожен щось ніс на собі, але не хотів, щоб це бачили інші.