Читати книгу - "Імʼя, якого не було, Ірина Скрипник"

Сідати в потяг Яні не хотілося. Після усього — здавалося, що вагони от-от перетворяться на пастку. Але об’єктивно, це — найшвидший і найменш клопіткий спосіб дістатися до батьків.

Тож вона купила квиток і зайшла в плацкарт. У вагоні було тепло, пахло пилом, кавою і трохи чужими ногами.

Яна підняла очі — і побачила Світана. Він сидів, розслаблено, ніби зайняв своє звичайне місце. Але щось у ньому змінилось.

— Перевдягнувся? — спробувала запитати Яна.

— Ні, трохи підстригся, — спокійно відповів Світан, злегка торкнувшись своєї зачіски.

Але Яна не помітила різниці. Волосся було тим самим — попільним, гладким, середньої довжини. Натомість халат виглядав якось інакше. Наче в ньому зʼявилось більше червоного?..

Яна сіла навпроти й міцно обійняла сумочку, притискаючи її до живота — наче це мало захистити її від чогось невідомого.

— То що я маю робити?

— Нічого особливого, — відповів Світан. — Поводься, як зазвичай. Все, що треба, я зроблю сам.

— Тоді навіщо показався мені?

Він посміхнувся. Потяг рушив з місця. Колеса затихли в рівномірному металевому ритмі. Вікна задзвеніли, як струни, і все знову здалося буденним.

— Ти так і не відповів, — Яна не зводила з нього очей. — Навіщо зʼявився?

— Не хотів, щоб потім ти своє загадкове виживання пояснювала всім якоюсь фортуною. Я маю інше імʼя.

І Світан зник...

Яна застигла, а потім повільно поклала сумочку поруч і заплющила очі. Можливо, на хвилину. Можливо, на годину…

Темрява за вікнами стала густішою. Потяг впевнено ішов крізь ніч. Аж раптом щось упало. Спочатку один звук — тонкий, як удар ложки об підлогу. Потім інший. І ще. Потім наче усе відразу. Чашки, пляшки, телефони, рюкзаки — все почало ковзати, стрибати, летіти по салону. Предмети втрачали вагу...

Яна смикнулась і підвелась. Світ, здавалося, перекосився. Горизонт змінив нахил. Стіни напружено здригались, наче намагались зберегти свою форму, але не могли.

Люди схоплювались, падали, кричали. Час наче розтягнувся. Кожна секунда перетворилась на безкінечність.

Потяг то раптово гальмував, то кидався вперед, ніби щось його штовхало, тягло, ламало простір навколо.

Яна сіла на своє місце і вчепилася руками в кріплення сидіння. В її голові прозвучав голос Світана:  

— О шостій ранку потяг зійде з рейок. Ніхто не виживе.

Але Світана поруч не було. Вона озиралась, шукаючи його серед натовпу, серед хаосу, серед цього металу й істерики… Та був лише скрегіт. Короткий. Високий. До болю у вухах. 

Колеса почали стрибати по шпалах. Метал ревів. Люди кричали. Вагон хитався. Потяг смикало — то вбік, то вниз. Ривки ставали все сильнішими. Посуд летів. Сумки били людей по головах. Люди — один одного.

Яна схопилася за поручень, але він уже був мокрий — чи то від кави, чи то від крові. Рука зісковзнула. Вона впала і вдарилась боком.

Почувся дикий звук — немов залізо скреготало по чиїсь кістках. А потім… колеса перестали обертатись. Вони ковзали — по бетону, по землі, по чомусь, що ніколи не мало бути під ними. 

Метал ревів. Гальма пищали так, що в голові все різало.

Яна хотіла закричати, але рот не відкрився. Вагон підскочив. Потім — ще раз. Люди полетіли в повітря. Вікна розлітались на дрібні шматки…

Потім з’явилось відчуття невагомості. І тоді — холод. Різкий, колючий...

Свіже повітря хлинуло з усіх боків. Яна відкрила очі. Світан тримав її на своїх руках. Його одяг розвівався, а погляд був спокійним, майже байдужим.

Внизу — темна пляма. Кров. Метал. Вогонь. Людські фігури, змішані з уламками. Тіла, що вже не рухались.

Яна завмерла, притиснувшись до свого супутника.

— Я… я теж… померла?

— Ні, я встиг тебе витягти. Але іншим не пощастило.

Ще раз глянувши вниз, Світан розвернувся і пішов по хмарам в інших бік.

— Куди ми тепер? — глянула на його обличчя Яна.

— Віднесу тебе в лікарню до твоєї матері. Ви маєте попрощатися. Потім я заберу її в одне місце, а ти залишся зі своїм батьком. Ти маєш наглянути за ним. Наступний рік буде дуже важким для нього.

Яна здивовано глянула на Світана.

— Так, — зітхнув він, — я не тільки охоронець, але ще й провідник. Проте зі мною тобі ще рано йти. Зустрінемося через 62 роки. Рівно в цей день. Тож добре запамʼятай його.

Кінець