Читати книгу - "Сенс в Простоті, Назарій Боярський"

Марко стояв на перехресті — місце, яке вже давно стало для нього відомим, але водночас здавалося таким незнайомим і вражаючим. Вулиці з’єднувалися одна з одною, як нитки на великому тканинному полотні, що складалося з тих самих знайомих з дитинства шляхів, але кожен поворот здавався іншим. Наче частини його самого, які він давно втратив, знову почали з’являтися перед ним, вимагаючи уваги, поглинали його, змушуючи знову почати все з початку.

Туман накривав місто, проникаючи в усі закутки і пори. Вулиці, що раніше були йому знайомими, ставали безмежними, безкрайніми. У тумані нічого не було видно, ні людей, ні будівель, лише темні контури, що здавалися ще більш мертвими, ніж звичайно. Вони стояли на своєму місці, але з часом виглядали як частини старого механізму, який не мав вже силу рухатися.

Марко не був впевнений, чому він вийшов цього ранку з дому. Кожен день був як чорна лінія на сторінці життя, непомітно переходячи в наступний. Він часто думав, чи має це якесь значення — цей пошук себе у безмежному просторі міста, у пустих кімнатах школи, у відображеннях вітрин і будівель, що відображали так мало.

Можливо, це була лише спроба побудувати якийсь порядок з хаосу, що поглинув його. Відсутність відчуття власної значущості розривала Марка на шматки, немов тканина, яку давно забули в сировинному мішку. Кожен день він шукав відповіді на питання, але вони немов танули в тумані.

Перші кроки здавалися важкими, і Марко часто відчував, як його ноги не хочуть рухатися далі. Шлях до школи став його тягарем, як важкий рюкзак, який тягнув його вниз, здавлюючи спину. Кожен перехід між класами здавався безглуздим — скільки можна повторювати одні й ті самі рухи, слухати те саме? Яка була різниця між одним днем і наступним? Можливо, саме це і було найбільшим викликом: безперервна одноманітність, що повільно, але вірно поглинала все, що він колись цінував.

Він помітив, як навколо нього змінюються тіні. Вони стають більшими, густішими, а після кожного кроку здається, що він більше не встигатиме за ними. Тіні поглинають його, відтягують назад, і Марко починає відчувати, як їхній тяжкий вплив стискає його. Чому це відбувається? Чому кожен крок важчий за попередній?

Здавалося, ще один день принесе ту саму відповідь, ту саму прогулянку, та ж сама рутина. Але все ж, десь у глибині його серця, залишалося питання — чи можна зупинити цей нескінченний цикл? І чи знайде він відповіді на питання, що безперервно крутилися у його голові, поки світ, навколо нього, як і раніше, обертався в темряві?