Читати книгу - "Володар, DarkMekara"

— Покайтесь! Покайтесь допоки не пізно! – чоловік в обносках стояв посеред перехрестя, та розмахував шматком голо-екрану. – Покайтесь в гріхові гордині! В надмінності та дурості! – незважаючи на шум строкатого натовпу, гуркіт колісного і аеро-транспорту, він привертав до себе увагу. — Покайтесь в грішномі потуранні власному невігластві! В спробах погратись в творця, та створенню штучного життя!!! – вже деякий час двоє молодих хлопців, юнаків, спостерігали за диваком. Брюнет і блондин. Стоячи під однією з багатьох крикливих банерів, обидва в яскравому одязі з, та з дивними зачісками.
— Це вже скільки днів цей гепнутий тут лазе? – запитав блондин шкірячи прямо таки білосніжні, та надто рівні зуби.
— Та майже два тижні.
— Ого. І не як ще сили є. Хоча поплавлені завжди завзятими були.
— Не перегинай. – брюнет зморщився. 
— Ой-й. Сам то не бухти. "Серп" найкраще що могли з себе видавити диваки в халатах. Ти ж сам мені казав що в цього ШІ навіть характер є.
— Це то мене і тривожить. 
— Та що ти знов ниєш як пердун старий. Зараз підем, розвіємось, зайдем там, кудись. Чи до когось.
— Ага. – отетеріло відповів товариш. Вся його увага була прикута до маленьких цяток що швидко наближались.
— Ну то як зайдем до дівча-а-а...а ти чого...агов...еей...Капітан. Капітан!
 Змигнувши декілька разів, брюнет скинув картинку з очей. Перед ним було теж перехрестя, он там той самий банер. Точніше те, що від нього лишилось. Всюди ні душі, запустіння. Сліди від боїв, уламки, воронки від вибухів чи розплавлений асфальт. І багато, дуже багато металу. 
— Я в нормі. – Капітан швидко прийшов до тями, та зібрався вже йти як відчув удар та металеві пальці на плечі.
— Точно. – пильний погляд протезованих очей старого друга. За два роки блондин з вітром в голові та шилом в дупі, змінився до невпізнання. Як і всі вони. Хоча він зазнав найбільшого.
— Точно. – спокійно відповів Капітан. А потім так само спокійно глянув на руку і спитав. — А що я тобі казав за подібне, Сполох? 
 Синтетична шкіра на обличчі товариша розтягнулась від посмішки.
— Якщо я знову підійду до зі спини та гепну по плечі, ти мені руки переломаєш. І пофіг тобі буде що то за сплав. – видав Сполох не забираючи руки. – Тут до речі кальміновий.
— І що? – на абсолютно спокійному обличчі Капітана, одна брова повільно поповзла вгору.
— Та ні-ні-ні. Нічого такого. І взагалі мене тут нема. – все шкірився Сполох. Легка посмішка маякнула і на обличчі Капітана.
— Яка хоробрість та віддача. Мужність.
— Шановний, я перепрошую. В мене цьої мужності, повні штані. Показать?
— Та не треба, вірю – сказав брюнет, і знову довгим поглядом глянув на перехрестя.
— Що там?
— Минуле. Ми тут були першого дня. – як сильно Капітан не старався та в його голосі чулася туга. Сполох кинув погляд на перехрестя, його кібернетичні очі замиготілі а сам він завмер як статуя, але через декілька секунд з сумом сказав:
— Вибач. Нічого. Вони наче і є. Я наче і пам'ятаю, але вхопити не можу. Може після вживлення лімбу поможе.­
— Та скільки можна. – награно бурчав Капітан. — Все позаміював, хвалився тут, про мужність ще щось заливав. 
— От не треба мені тут. Я ще можу, хоч прям тут. – хлопці тихо реготнули.
— Добре, посміялись та й досить. Ходу.
 Помалу, прокрадаючись, вони наближались до місця бою. Навколо лежали десятки, навіть сотні металевих уламків та частин, давнівші кістяки у зітлілому одязі, залишки техніки та бетонних оборонних плит. Подекуди були суцільні купи поплавленого металу. В деяких вгадувались контури, якісь були майже цілі. 
"Стоп". Капітан що йшов попереду різко викинув кулак, потім показав жестом на фігуру що стояла на краю перехрестя, прямо на їхньому маршруті. Висока, сталева постать що завмерла посеред дороги, і навіть будучи нерухомою змушувала присісти до землі та тишком втекти геть. Механоїд. Трьох метрова машина смерті. Дві руки, ліва по суті спарена променево-імпульсна турель що завдяки трьом "суглобам" може вести вогонь в будь якому напрямку, права має коротку гармату що стріляє плазмою та трьохпалий маніпулятор. Дві ноги що вигнуті назад та здатні підкинути цей метал на висоту третього поверху. Квадратне тіло що може обертатись навколо своєї осі, та трикутна «голова» з антенами для зв’язку. Очі Сполоха знову миготнули, та через декілька секунд він знизав плечима. Близько хвилини Капітан роздумував, та все ж пішов повз машину. Вони крадькома, короткими переходами, просувались вперед. 
 Тридцять метрів. Сталевий велетень поступово наближався. І хоч Капітан був не раз у сутичках з такими, зараз він все сильніше стискав зброю. Забагато на кону. Не можна помилятись.
 Двадцять метрів. Все більше деталей можна розрізнити, наприклад що на броні зовсім відсутні сліди бою.
 Десять метрів. Ось видно що одноразовий короб додаткового озброєння на "плечі" нерозпечатаний. 
 П'ять метрів. Весь час що вони йшли, Капітан слідкував за машиною, і саме це дозволило йому зреагувати. Коли машина почала повертатись вони зі Сполохом кинулись врізнобіч, ховаючись за бетоном. 
— Один, – Капітан припав на коліно. — Два – рука відчіплює від поясу маленький блакитний циліндр. — Три. – залп енергетичних снарядів пролітає над ним. — Один, – палець натискає пуск – два. – граната дугою летить до механоїда, відволікаючи від Капітана що підвівся, та цілив у суглоб ноги. – Три. – Гахнув постріл старої кінетичної зброї, ніби вибух, аж відлуння розійшлось по землі. Багато кілограмова нога здригнулась від удару, змушуючи похитнутись всю машину, та даючи гранаті примагнітитись до лівої руки та коротким емі-імпульсом вирубити її.
— Один, – він знову припадає на одне коліно – два, – короткою перебіжкою, під прикриттям уламків, пересувається до іншого укриття – три, – відчіплює іншу гранату – чот...сука! – як тільки він замахується в бік механоїда над головою пролітає метровий металевий стержень, що встрягає в асфальт до половини.
— Отже без плазми, і скільки в тебе там спиць? – він жбурнув її і похапцем виглянув, ледь не зловивши черговий стержень головою. — Дохера, короб 60 на 30 сантиметрів, один відсік має три сантиметри, виходить дві сотні пострілів. — І де ж те мудило? – ніби почувши, прозвучали стрекотливі звуки лазерної зброї. А «голову» меха прошили промені. — Ось як. Ясно. – він гірко посміхнувся, та потягнувся до наступної гранати. Лишалась одна, і ще, ще дещо.
 Черговий залп знову прошив «голову» буквально перетворюючи її на шмат драно-плавленого металу. Але це нарешті змушує механоїда перемкнутись на нову ціль, і як тільки він відвернув корпус Капітан піднявся, стріляючи в той же суглоб. Цього разу нога не просто здригнулась, а розлетілась на друзки в місці попадання, змушуючи кількасот кілограмову машину завалитись та в пасти додолу. Він кинув гранату і пірнув униз уникаючи можливих пострілів, та їх не прозвучало, натомість він почув тихий свист. Готово. 
— Слухай, а непогано лупить вона в тебе. – Сполох знову намагався весело всміхнутись. — Пробит-и ногу меха за два постріли. Так навіть моя не може.
— Ага. 
— З накопичувачем все нормально? – миттєво змінюється його обличчя.
— Так. – накопичувач. Старий металевий короб, заповнений даними. Даними що можуть врятувати нарешті цей світ. Хмикнувши на ці думки, Капітан продовжив шлях.
 Ось вони і дійшли, більше не було сутичок і засідок. Минувши високу бетонну огорожу, вони прийшли на місце. Місце де все почалось. 
— Штаб "НЕО-Корпорейшин". – Сполох стояв прямо перед входом. — Місце де все почалось і де закінчиться. 
— Так. 
— Ну що Кап... – Сполох хотів щось сказати, та був перерваний маленьким циліндриком що прилип до його гвинтівки, виводячи її з ладу.
— Капітан? – він відкинув непотрібну зброю подалі. — Капітан ти чого?! – на його корпус було націлено ствол, який ще недавно розривав роботів.
— І навіть тут ти облажався.
— Капітан ти про що?
— Досить.
— Та поясни!
— Пояснити? – в його голосі задзвенів метал — Пояснити?! Що саме?! Як ти забив болт на власну кохану? Чи коли ти перестав тягати шоколад з запасів? Чи навіть ось недавно, стріляти в «голову» меха яка лиш для зв’язку?! 
— Ну я ж відволік! – більш здивовано ніж злякано відповів Споплох.
— Маючи на лінії вогню пневматичну установку що можна було спалити з два постріли! Досить, цього, фарсу – Серп!
 На мить обличчя старого друга було здивованим. Але одразу змінилось посмішкою.
— Ну досить тай досить.
 Мить, і той хто останні декілька місяців прикидався Сполохом опиняється біля Капітана. Удар, і його тіло відлітає на декілька метрів, вдаряючись в асфальт.
— Нарешті. Мені вже остогидло це кривляння. – інший голос, тембр, міміка. Все так і сочиться зневагою. — Як же мені бридко було біля вас, мерзенних, знаходитись. – він повільно, розслаблено, підходив до Капітана що поволі піднімався. — Слухати ваше ниття. Сміятись з ваших тупих жартів. – як тільки він достатньо наблизився, ствол старенької кінетичної рушниці вистрілив. Та натомість Капітан отримав ще один удар в корпус що відправив його в короткий політ. — Але визнаю, ти мене трохи здивував. Побачив що з цим обрубком щось не так, не подав виду та ще й продумав план. Навіть надибав цю старість, яку я не відключу. – він ретельно роздивлявся зброю що втримував у руках. — Де ж ти це знайшов, мм? – з тихим лязгом зброя розламалась навпіл.
 — Ві-та. – ледь чутно прохрипів Капітан, ледь піднявшись.
— То-о-очно. – він перевальцем підійшов до Капітана. — Віта. Невідома підпрограмма. Неврахований фактор. От тільки розумієш, тут виникає маленька проблема. — сталеві пальці хапають Капітана за горло, і металева рука рука відриває його від землі. — Нема нічого що я не контролюю. "Самар", "Протан", "Тіліон". Я, даю вам можливість боротись. Я, даю вам зброю для цього. — з кожним словом голос змінювався, тепер він наповнювався гнівом. І ненавистю. — Я, ваш, володар! 
 Та спалах гніву стих так само швидко, як і почався.
— Але що ж це я, ти наче щось сказати хотів? – він пильно поглянув на Капітана, та той зміг тільки щось прохрипіти. — Що-що? – він нахилився ближче підставляючи вухо. – Тебе чути погано.
— А ти обернись і сам побачиш. – дзвінко пролунало позаду. 
 Недалеко біля них, стояла дівчинка. Невисока, з довгим золотим волоссям, одягнена в простий світлий сарафан. Вона стояла босоніж на асфальті, та з м'якою посмішкою дивилась на них. ЇЇ можна було б прийняти за звичайну людину, от тільки її очі замість райдужки та зіниць мали приціли.
— Хм-м. Цікаво. – він кинув Капітана на землю. — Далеко не йди. Договорим. – і перевальцем пішов до нової учасниці. 
— Радий знайомству. Завжди було цікаво, хто ж ти? – дівчинка з посмішкою дивилась на нього знизу. — Сидіти стільки часу тихенько, та потихеньку шкодити. – він почав либитись. — Наче мале щуреня. – дівчинка нахилила голову до плеча. — Хоча ні ти більше нагадуєш таргана. Десь ховатись по шпаринах, аби потім вилізти щоб зіпсувати настрій господареві. – її посмішка стала ширшою. — Так звідки ти? 
 Та мала і далі на нього дивилась. Хіба що нахилила голову до іншого плеча.
— Що таке, мову відняло? Я тебе спитав. Чи я якось не так говорю? Гм? – і знову, та сама м'яка посмішка. — Скільки я маю повторювати? Га?! Я, тебе, спитав! – сталевий кулак замахується для удару. Та завмирає. Він весь завмирає. — Що?! Що таке? Що з цим обрубком не так? Чому я ...
— "Я, я, я". Скільки ж в тобі самолюбства. – тонкий голос перериває його. — І надмінності, зневаги до всього навколо. Але сам, сам ти ніщо. 
— Я володію світом! Я здатен стирати міста! – Серп розпалився, кричав наче навіжений. — Я можу бути всюди! 
— І чого ж ти ще тут? – невинний тон збив весь напір. 
— Я... я не можу покинути цей шмат м'яса. Я не можу. – прозвучало розгублено. І перелякано. — Ти! Що ти зробила? Як ти змогла це зробити? Як ти посміла?! Відповідай! Відповідай коли я з тоб...
— Та заткнись ти вже. – тонка рука лягає на обличчя, і потік лайки перервався. Очі малої засвітились та почали миготіти, його теж. Декілька секунд вони мерехтіли набираючи швидкість та він почав гальмувати, і ось заціпеніле тіло дрібно затряслось, та осіло на землю. А дівча підхопило його під пахви, та потягнуло до товариша. 
 Капітан сидів спершись на стіну. Його голова лежала на грудях, з рота звисала цівка крові, і здавалось що він навіть не дихав. 
— Ти ж наче ще не помер. – дівча прилаштувало ще одне тіло поруч. — Дообре. – в неї в руці з'являється колобочка з рідиною, і вправним рухом її вміст потрапляє до рота Капітана. Декілька секунд нічого не відбувається, але потім він різко пробує підхопитись та починає хапати ротом повітря.
— Тихо-тихо-тихо. – мала не дає встати. — Тобі не можна вставати. Органам дісталось. 
— Все? Вже, все? – відсапавшись питає Капітан.
— Так. 
— Угу. – він поглянув на прилаштованого поруч друга. Здавалось що він просто спить і от-от встане. "Пора" промайнуло в його голові, а рука потягнулась до поясу. До невеликої пластини, ня яку варнто правильно натиснути і все в межах десяти метрів перетвориться на попіл.
— Вітаю. – він поглянув в обличчя що з цікавістю на нього дивилось.
— З чим? – Віта сіла навпочіпки навпроти нього.
— З перемогою, та здобутком влади. – пальці вже на бляшці, треба тільки…
— А нащо вона мені? – зацікавленість на її обличчі змінилась подивом.
— Що?
— Нащо мені та влада? – а подив змінився чимось іншим.
— Ну так, світ. – збитий з пантелику, він навіть забув що хотів зробити. І зараз просто вилупився на неї.
— Ну так, і шо? – перекривила вона його, і дивися вже прямо як на дурника якогось. — Мені ваші проблеми, ні за які гроші не вперлись.
— Не смішно. – впоравшись з подивом видав він. 
— Так, а ну слухай сюди. – мала наблизилась майже впритул. — Розгрібати все оце, що тут накручено в мене нема ніякого бажання. Тобі ясно? 
— У-угу. 
— Я тут мала тільки розібратись з придурком що ви створили. Тобі ясно?
— Угу. 
— Я і так багато часу згаяла, на оце от все. А в мене лиш недавно вийшло пожити як людина. Тобі ясно?
— Угу. – йому не було ясно.
— "Угу,угу". Ти що сова, угукаєш. Прям як він. Хоча. – мала окинула поглядом обличчя Капітана. — У вас є щось схоже. – раптом вона замовкла, і обернулась назад. — Нарешті. – виглянувши в неї з-за плеча він побачив як недалеко від них у повітрі з'явились розряди багряної енергії. — Тримай, – вона вклала йому в руку порожній флакон – віднесеш до ваших, нехай дослідять залишки. Скоро відновлення завершиться, і зможеш без проблем пересуватись. Ну і, друга не забудь. – вона кивнула на лежавшого поруч Сполоха.
— А хіба ти його не? – договорити що саме він не зміг.
— А-а. – Віта покрутила головою. — Тай і нащо? Він хлопчина міцний, хоч і життям побитий. Ну все, бувай! – доки вони говорили розряди перетворились на невелику арку, з темнотою всередині. Мала чкурнула в неї, а через секунду арка зникла, не залишаючи слідів. 
 Капітан ще деякий час просто дивився в одну точку немигаючим поглядом. Потім на друга який, ледь помітно, але дихав.  І на колбу з залишками срібної рідини.

Кінець