Читати книгу - "Тіні близнючок, Айсі Дора"

Маю погане передчуття. Я не з тих, хто вірить у нісенітниці, але куди подіти це гнітюче відчуття?

Повертаюся додому. Мене зустрічає тільки моя сестра-близнючка. Я її люблю, хоч вона трохи… недорозвинена. Інтелектуально.

— Привіт. Як справи? — намагаюся бути з нею привітною.

З нею щось не те. Більше ніж зазвичай. Вона труситься, мнеться. Озираюся в пошуках батьків, але їх немає.

Яна, зрештою, на щось зважується. Підходить, щоб обійняти мене. І тут… я відчуваю поштовх. Ще не вірячи власним очам, уже знаю — ця ненормальна увігнала в мій правий бік кинджал. Гарний такий, з інкрустованою ручкою. Вона що, думала, що прикрасу мені дарує?

Відштовхую її. Біжу до ванної. Так і є — з мого боку стирчить інкрустована ручка довгого кинджала. Звідки знаю, що він довгий? Бо бачу. Моє тіло наче стало прозорим. Я бачу, як лезо пройшло між ребер і майже торкнулося серця.

Виходжу з ванної — і помічаю батьків.

Нехай подивляться, що зробила їхня улюблена донечка!

Як і очікувала — батьки навіть не сварять її. І не допомагають мені.

Знову сама. Я ж доросла, чи не так?

Викликаю лікаря. Сама.

А в цей час мама заспокоює Яночку. Гладить її по волоссю, поки сестра плаче. Щось тихо шепоче.

Не витримую.

— Чому ти завжди на її стороні?! Адже ми однакові! Однаковісінькі!

Але мама дивиться на мене з нерозумінням. Для неї я — доросла жінка, а сестра — немовля.

— Ми близнючки! — востаннє намагаюся їй нагадати.

Нерозуміння. Як завжди.

Безпорадність — мій звичний стан у таких ситуаціях.

Приходить лікар, оглядає мене й каже очевидне:

— Необхідна операція. Готова?

Ніби в мене є вибір.

Насправді мені страшно. Я не хочу помирати.

Спускаємося довгими гвинтовими сходами. Назустріч люди. Всі штовхають мене.

— Ви що, не бачите, що в мене в боці кинджал? Можна обережніше? — хочеться закричати, але замість цього я тільки штовхаю у відповідь. Захищаюсь.

— Чому ти така агресивна? — питає мама. Їй соромно перед людьми.

— А мені страшно! Адже кинджал — майже біля серця.

Ми майже спустилися. Я вже знаю — навряд чи виживу.

Цікаво, мій дух піде у вічність чи я являтимусь батькам у покарання за їхню байдужість?

Знову біля мене сестра. Та приберіть ви вже від мене цю придурку!

Та де там. Люди відступають, утворюючи коло. А ми з сестрою — в центрі.

— Мамо. Допоможи…

Але мама відступає. Ще й інших відтісняє.

Яна намагається мене обійняти.

Вона ж зараз проштовхне кинджал глибше!

— Допоможіть…

Сили нерівні. А допомога так і не приходить.