Читати книгу - "Казки де живе надія, Настя Коваленко"

У країні, яку не знайдеш на жодній карті, жила дівчинка Мія. Вона не просто мріяла — вона малювала сни. Коли інші діти лягали спати, Мія відкривала свою скриньку з барвами, діставала пензлики з павутинок і починала творити. Її малюнки оживали — танцювали в повітрі, шепотіли казки, і крадькома вирушали в гості до дітей, щоб стати їхніми сновидіннями.

Одного вечора, коли Мія вже збиралася спати, до її вікна прилетів зморщений листочок. Він був трохи порваний, зі згаслими барвами, а посередині тремтіло зображення — хлопчик, що сидів у темряві, затуливши очі.

— Я сон, який загубився, — прошепотів листочок. — Мене не пустили до серця. Дитина злякалася. Вона давно не мріє…

Мія пригорнула сон і прошепотіла:

— Не біда. Ми разом знайдемо шлях до нього. Я намалюю світло.

Вона взяла срібний пензлик і на нічному небі вималювала вогники-світлячки, що співали ніжні пісеньки. Потім — веселу зірку, що не боялася падати. А потім — Вартового Ночі, доброго велетня в темно-синій шапці, що лагідно вкривав усі страхи ковдрою спокою.

Сон розгорнувся, став теплим і кольоровим. Мія пошепки відпустила його у світ.

Наступного ранку, коли сонце щойно торкнулося даху її будинку, до Мії прилетів лист. У ньому було зображення того самого хлопчика — він усміхався, а в його руці був ліхтарик із зірочкою всередині.

Мія усміхнулась. І прошепотіла в небо:

— Уява — це світло, яке завжди знайде дорогу.