Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

Нікого, на вулиці не було нікого.

Мов не довіряючи собі, вона вийняла дзеркало – звичайне дзеркало у трохи пошарпаній металевій оправі – і глянула в нього, повернувши його під таким кутом, аби мати змогу бачити вулицю, а не себе, і відразу ж здригнулася.

Вулиця рясніла ними – огидні пики шкірилися в подобі усмішки, витрішкуваті очі відблискували моторошним вогнем.

Рубі Ернандес зітхнула.                                                                                        

Вона ненавиділа починати свій день саме так, але, якщо їй потрібно дійти до старої будівлі Університету, то потрібно пробитися.

«Це просто ще одне тренування. Ще одне тренування, та й годі. Хіба я не можу дати собі раду?»

Дівчина швидко вдягла шкірянку, взула важкі черевики, прихопила рюкзак. Наче все.

Обережно, так, ніби кожен крок вона ступала по мінному полю, вийшла з будинку.

І знову нікого. Порожньо.

Вона сягнула до кишені. Дзеркало лягло в долоню, дівчина круто розвернулася і глянула собі через плече.

-Що це таке? – стиха промовила вона, уважно вдивляючись у покрите сріблом скло.

На вулиці справді нікого не було. Лише квітневий вітер гнав перед собою якесь сміття.

…Місто змінилося кілька років тому. Від тоді ще шістнадцятирічної дівчини не сховалися стурбовані погляди дідуся та бабусі, якими вони обмінювалися перед роботою. В чому вона полягає, дівчині відкрилося значно пізніше. А тоді їй просто суттєво збільшили години тренувань і навчання. Ні на що інше у неї просто не було часу. Втім, на що «інше» вона могла розраховувати? Це було все її життя – навчання, тренування, екзамени. В цьому суспільстві все «інше» - розваги, танці, алкоголь, стосунки – допускалося з вісімнадцяти років. Лише з вісімнадцяти. І жодні фальшиві документи не допомагали.

Справа в тому, що її родина жила у невеликому кварталі, що мав назву Санто-Дефенсор. Чому іспанською – не знав ніхто. Власне, ніхто не був певен, що це іспанська. Просто так казали старожили. Жителі кварталу могли видатися злісними соціопатами або ксенофобами, і ніхто за межами Кварталу не знав, що там існувало ціле Братство Захисників.

Звідки узялося Братство, не пам’ятали навіть ті, хто був упевнений у своїх знаннях іспанської. Воно просто існувало. І це було так природно, як і схід сонця. Братство і справді було родиною. Тут усі одне одного знали. Про які фальшиві документи могло йтися, коли на вісімнадцятиріччі, єдиному святі, яке святкувалося з розмахом і пишністю, гуляв увесь квартал? А пам’ять у Захисників добряча, тож порушити правила не виходило. Майже…

У кожному законі можна знайти лазівку. Неповнолітні Захисники не могли вживати алкоголь чи гарцювати всю ніч на танцполі. Але це не означало, що вони цього не робили. Дружба зі старшими не заборонялася, а друзі на те і є, щоб із ними порушувати правила. Ой, як часто вона чула крізь стіни квартири, як ті чи інші сусіди шпетили сина чи дочку, які вирішили продемонструвати зневагу до правил!.. І якби тільки це. В Університеті таких називали Відступниками, а з ними вмить припиняли церемонії, застосовуючи куди суворіші правила. За Відступниками стежили дуже пильно, за найменшу провину їм загрожувала негативна оцінка на екзаменах, за якою могла потягнутися ціла вервиця подій: догани, покарання, домашній арешт, навіть виключення, хоча таке траплялося вкрай рідко. Останнє було з півсотні років тому, про це досі ходили легенди. Виключили сина заможної родини Касілья, – меценатів, спонсорів, нащадків засновників кварталу та Університету і просто професійних Стражів. За що викинули Хосе, не знав ніхто зі сторонніх людей, – це була інформація виключно для його родини та Ректора. І про подальшу долю Хосе також ніхто нічого не чув. Ходили навіть чутки, що його власні батьки позбулися від нього. Чи вірив хтось у це, – невідомо, але, заводячи мову про родину Касілья, усі мимоволі стишували голос.

У неї не було проблем. І не тому, що вона була такою хорошою, ніколи не порушувала правила і сиділа вдома з вишиванням вечорами. Просто вона добре запам’ятала найперше правило, якому навчили її в Університеті: не довіряти. Саме завдяки цьому вона вже з п’ятнадцяти років була щоп’ятниці на танцполі в найтемнішому клубі міста, де постійно збиралися байкери та хулігани, у шістнадцять уперше спробувала вино, і жодного разу її не спіймали на гарячому…

Перетнувши периметр Університету, вона скривилася. Надто багато людей відвідувало цей заклад, хоч право навчатися тут мали тільки жителі кварталу, та й ті – лише з десяти до вісімнадцяти років. Але й їх було немало, а ще Професори, Наставники, а також випускники, які приходили сюди на бойові заняття чи щоб поглибити знання з певного предмету…

 …Добре, що її жодного разу не спіймали на порушенні правил. Бути Відступником, мабуть, важко, а, якщо згадати родину Касілья… Повірити у ті криваві чутки про вбивство сина батьками було складно, але таке цілком мого мати місце. У цьому суспільстві Університет був на першому місці…

Від добрячого штурхана вона виринула зі спогадів так різко, наче посеред мирної прогулянки магазинами з розмаху ввалилася головою в скляні двері. Рубі озирнулася, шукаючи нахабу, яким міг виявитися лише он той високий худорлявий хтось, який зараз йшов у протилежний бік – до виходу з території Університету.

-Козел, –  муркнула вона, розтираючи плече.