Читати книгу - "Еліксир помсти, Ірина Заблоцька"

Кришталеві келихи в її руці здавалися продовженням її власного серця – такими ж прозорими, виблискуючими від щастя, але водночас крихкими. Тетяна провела пальцем по тонкій ніжці, відчуваючи легку вібрацію від музики, що линула з колонок. Сьогоднішній вечір був кульмінацією їхніх спільних зусиль з Олександром, черговою сходинкою до омріяного успіху. Але в глибині її душі, попри загальну ейфорію, ледь відчутною тінню ковзало тихе передчуття – ледь вловимий дисонанс у симфонії її безтурботного життя.

Вона спостерігала за Олександром, який жваво розмовляв з їхнім головним партнером. Його впевнена постава, рішучий жест руки – все в ньому випромінювало силу та надійність. "Мій камінь," – подумала Тетяна з теплою усмішкою. Але чомусь сьогодні її погляд частіше за звичайне повертався до його обличчя, намагаючись розгледіти щось нове, невідоме. Чи це просто хвилювання перед майбутнім, перед їхнім новим етапом?

"Ти загубилася в думках," – ніжний голос Ірини вирвав її зі споглядання. Сестра стояла поруч, її червона сукня здавалася зухвалою плямою на тлі пастельних тонів інших гостей. Її усмішка була широкою та безтурботною, як завжди. Тетяна відчула укол легкої заздрості до цієї юнацької безтурботності. "Все гаразд?" – запитала Ірина, уважно дивлячись їй в очі.

"Так, звісно," – швидко відповіла Тетяна, намагаючись приховати свою внутрішню тривогу. "Просто... щаслива." Але чи справді це було лише щастя? Чи не ховалося за цією радістю щось інше, щось, чого вона не могла збагнути?

Вечір тривав, наповнюючи простір сміхом та розмовами. Тетяна відчувала себе лялькою на власному святі – вона посміхалася, підтримувала розмови, але її справжні почуття ніби ховалися за тонкою кришталевою стінкою. Коли Олександр знову опинився поруч, обійнявши її за плечі, вона притулилася до нього, шукаючи опори, але чомусь не відчула звичної впевненості.

"Все добре, кохана?" – прошепотів він їй на вухо.

"Так," – знову збрехала вона, відчуваючи гіркоту цієї маленької неправди. "Просто трохи втомилася."

На терасі, в обіймах нічної прохолоди, Тетяна дивилася на місячне сяйво, що розливалося садом. Її рука несвідомо лягла на живіт, де вже зароджувалося їхнє майбутнє. "Ми будемо щасливі," – прошепотіла вона до ще ненародженої дитини, намагаючись переконати в цьому і саму себе.

"Ти знову тут?" – голос Олександра за спиною змусив її здригнутися.

Вона обернулася, намагаючись зобразити безтурботну усмішку. "Просто милуюся ніччю."

Він підійшов і обійняв її, його поцілунок у скроні здавався холоднішим за нічне повітря. "Все буде добре, Таню. Ми завжди будемо разом."

"Завжди," – промовила вона у відповідь, але в її голосі вже звучала ледь вловима нотка сумніву. Її серце, закуте в кришталь щастя, вже відчувало перші тріщини, передвіщаючи неминучу катастрофу.

Тетяна повернулася до зали, намагаючись відігнати ті неприємні відчуття. Музика стихла, останні гості прощалися. Вона шукала очима Олександра, щоб сказати йому, що втомилася. Її погляд ковзнув у бік зимового саду. Двоє знайомих силуетів у затишному кутку привернули її увагу. Підійшовши ближче, Тетяна завмерла. Це були Ірина та Олександр.

Вони стояли в інтимній близькості, їхні обличчя були звернені одне до одного. Тетяна мимоволі зупинилася, відчуваючи, як тривожне передчуття стискає їй горло. Вона почула обривок тихої розмови:

"...я більше не можу так," – шепотіла Ірина, її голос тремтів.

"Я знаю, кохана," – відповів Олександр, його голос звучав приглушено, сповненим ніжності, яку Тетяна ніколи не чула в його зверненні до неї. "Це скоро закінчиться. Після того, як ми все владнаємо з її часткою..."

"Мені огидно прикидатися її сестрою," – промовила Ірина з гіркотою. "Вона ж така добра до мене, а ми..."

Олександр ніжно провів рукою по її волоссю. "Це заради нашого майбутнього, Іро. Уяви, все це буде нашим. Ми зможемо бути разом, не ховаючись." Потім він нахилився, і їхні губи злилися в довгому, пристрасному поцілунку.

Тетяна застигла, мов укопана, спостерігаючи за цією жахливою сценою. Кожне слово, кожен жест вдаряв по ній, як фізичний біль. Її власна сестра, її коханий чоловік – їхня таємна зрада розкрилася перед її очима, мов кошмарний сон.

Кришталевий келих, який вона все ще тримала в руці, задзвенів і вислизнув, розбившись об паркет на гострі скалки. Звук падіння пролунав у тиші, що раптово запанувала в її внутрішньому світі. Олександр та Ірина відірвалися одне від одного й різко обернулися, їхні обличчя спотворив переляк.

Їхні погляди зустрілися з розширеними від жаху та болю очима Тетяни. У цей момент останні залишки її ілюзій розбилися на дрібні шматочки, як той кришталевий келих. Вона зрозуміла все.