Читати книгу - "Житель Каркоси, Амброз Бірс"

1

«Смерть різною буває - іноді тіло лишається, але часом щезає з духом. Волею Божою гряде вона, коли на самотині чоловік, і тоді, не убачивши кончини, кажуть, що людина пішла з життя або благословилась у довгу путь. Так воно і є, хоч знамо, що часом смерть забирає нас при людях. Трапляється також, що душа вмира, а тіло її ще довго зостається в доброму стані. Бува, кажуть, душа зітліває з тілом, проте опорі вона знову воскресає на тому місці, де плоть обернулась прахом».

Міркуючи над цими словами Халі (царство йому небесне) та їх можливим значенням, я, маючи підказку, все ж був не певен щодо їх прихованого змісту, який різнився від того, що мені вже вдалось розгадати. У роздумах я не помітив, як заблукав, аж доки колючий вітер в обличчя не привів мене до тями. З подивом я зрозумів, що все довкруг мені незнайоме. Куди не глянь, скрізь простягався голий пустир, порослий височенним сухим бур’яном, який шелестів і ніби тривожно шепотів щось таємниче на осінньому вітрі. Кілька похмурих химерних скель, що височіли над цією місциною, здавалося, розумілись одна з одною і разом справляли гнітюче враження, ніби вони здійняли голови, щоб узріти завершення якоїсь давно передбаченої події. Кілька розкиданих повалених дерев ніби довершували цю злісну змову німого чекання.

Сонце не показувалось, тож я вирішив, що світанку чекати ще довго. Навіть усвідомлюючи те, що відчуваю неприємний колючий вітер більше розумом, ніж тілом, - погано я себе не почував. Низькі свинцеві хмари ніби справжнім прокляттям тяглися над цим зловісним місцем. Тут усе наче дихало небезпекою, віщувало щось, скрізь було незриме зло, фатум. Навкруги не було й сліду живої істоти, тільки вітер тужив у голих гілках всохлих дерев, а пожухла трава хилилась до землі, щоб нашептати їй якусь страшну таємницю, проте більше ніякий звук чи порух не тривожив вічного спокою цього Богом забутого місця.

У траві було видно багато побитого негодою каміння, яке точно знало на собі інструмент. Ці камені були розбиті, порослі мохом та до половини вгрузлі в землю. Вони стирчали під різними кутами, просто лежали, але жоден не стояв рівно. Було видно, що це надгробки, проте самих могил уже не було. Від них не лишилось ні ям, ні горбків - час усе зрівняв. Розкидані повсюди більш масивні плити показували місце, де якась пишна гробниця або претензійний монумент кинули свій нікчемний виклик забуттю. Такими древніми видавались ці останки, залишки суєти, нагадування про пристрасть та набожність, були вони такі ветхі, розбиті, спустошені, зневажені й забуті - що мене не полишала думка про те, що я знайшов місце поховання древньої людської раси, навіть сама назва якої до нас не дійшла.

Замислившись над цим, на якийсь час я забув про ті події, що зі мною недавно трапились. І раптом подумав: «Як же я втрапив сюди?» Хвилина роздумів прояснила все, і, стривожившись, я зрозумів той незвичний образ, яким моя уява пронизувала все побачене й почуте. Я був хворий. Ось я згадав, як лежав у лихоманці і рідні розказували мені, що коли я марив, то постійно вимагав, щоб мене відпустили на свіже повітря, а мене тримали в ліжку, щоб я бува не втік надвір. Тепер я вислизнув з-під опіки близьких і потрапив прямо сюди. А куди саме? Я й гадки не мав. Ясно було одне - я був дуже далеко від міста, в котрому жив - славетного й древнього міста Каркоси.

Тут було не видно й не чутно слідів людини: ніде не здіймався димок, не гавкали собаки, не мукала худоба, не галасували діти. Лишалось лише зловісне кладовище, яке сповнювало жахом і таїною мій нездоровий мозок. Чи не марив я тут, де жодна жива душа не допоможе? Чи не було це все плодом мого безумства? Я викрикував імена своїх дружин та синів, простягав руки, шукаючи їх, навіть тоді, коли бачив, що ступаю по сухій траві серед потрісканих каменів.

Вчувши якийсь шум за спиною, я обернувся. До мене наближався дикий звір. Рись. Перше, що тоді подумав, було: «Якщо я зламаюсь тут, у цій пустелі, якщо я знову маритиму і здамся - звір вчепиться мені в горлянку». З криком я кинувся на неї. Рись незворушно пройшла на відстані руки і зникла за каменем.

Невдовзі недалеко від мене явилася голова чоловіка. Він підіймався на невеликий пагорб, гребінь якого важко було відрізнити від іншого місця на цьому пустирі. Скоро на тлі сірої хмари можна було розгледіти всю його постать. Чоловік був напіводягнений у шкури, нечесаний, з довгою скуйовдженою бородою. В одній руці він тримав лук зі стрілою, в іншій - запалений смолоскип, за яким тягнувся довгий слід чорного диму. Ступав він повільно і обережно, ніби боячись впасти в одну з розритих могил, які ховала висока трава. Це незвичайне явлення дивувало, але не насторожувало, і, користуючись тим, що я стояв у нього на дорозі, я порівнявся з цим чоловіком, привітавши його як заведено - «Бережи Вас Бог».

Він не помітив мене і навіть не стишив ходу.

«Чоловіче добрий, - не здавався я, - я хворий, ще й заблукав. Благаю, вкажіть мені шлях на Каркосу».

Йдучи геть, чоловік почав щось белькотіти невідомою мовою.

На струхлявілому дереві зловісно проухкала сова, за нею - інша. Раптом поглянувши вгору, в просвіті між хмарами я помітив Альдебаран і Гіади! В усьому тут вчувалась ніч - рись, людина зі смолоскипом, сова. І все ж я бачив, я бачив зірки без ночі! І хоча я́ бачити міг, мене самого взріти або почути не міг ніхто. Що за прокляття на мене наслано?

Я присів на корінь великого дерева подумати, що краще робити далі. Щодо свого божевілля