Читати книгу - "Казка про мертву царівну та сімох богатирів, Олександр Пушкін"

В путь-дорогу цар зібрався, Із ріднею попрощався, І цариця край вікна Сіла ждать його сумна. Жде від ранку і до ночі, В поле дивиться, аж очі Почали боліти їй У сподіванці сумній. Все не видно в полі друга! Тільки бачить: в'ється хуга, Сніг лягає на поля, Вся білісінька земля. Дев'ять місяців минає, Смуток очі застилає. А як свят-вечір настав, Бог дочку цариці дав. Рано-вранці гість бажаний, День і ніч так довго жданий, Повернувся цар назад І заходить до палат. А вона липі позирнула Та важкесенько зітхнула – Потьмаривсь од щастя світ І померла до обід. Цар журився безутішно. Та як бути? – й він був грішний. Рік, неначе сон, промчавсь – Цар із другою побравсь. І по правді молодиця, Що й казать, була цариця: І висока, і струнка, І розумна, і метка, Тільки дуже вередлива, Гордовита та злослива. В неї придане було: Дзеркальце, чудесне скло, Що таку властивість мало: Як людина, розмовляло, З ним одним була вона І ласкава й не смутна, З ним привітно розмовляла І, милуючись, казала: «Любе дзеркальце, скажи Та мій сумнів розв'яжи: Хто на світі наймиліший, Найгарніший, найбіліший?» А воно дає відказ: «Ти, царице, повсякчас За людей усіх миліша, І рум'яніша й біліша». І цариця в тую ж мить Ну сміятись та радіть! – І підморгувать очима, І поводити плечима, І крутитись перед ним, Перед дзеркальцем своїм. Та царівна молодая Теж тимчасом розцвітає. Потихеньку підросла І, мов квітка, розцвіла. Білолиця, чорнобрива, І сумирна, й непримхлива. Старости біля дверей: Королевич Єлисей Засилає. Цар дав слово. Посаг теж давно готовий: Сім торгових городів Та сто сорок теремів. Дівич-вечір наступає, А цариця за звичаєм Перед дзеркальцем своїм Перемовилася з ним: «Чи не я за всіх миліша, І рум'яніша й біліша?» А воно їй каже так: «Ти прекрасна, знає всяк, Та царівна ще миліша, Ще рум'яніша й біліша». Як цариця відплигне, Та як ручкою махне, Та по дзеркальцю як грюкне, Закаблучком як пристукне: «Ах ти ж, капоснеє скло! Брешеш ти мені на зло! Як рівнятись їй зі мною? Я пиху в ній заспокою! Біла, справді-бо, вона, Та хіба ж то дивина? – Мати нею як ходила, Все на сніг лише й зорила! Та скажи: чи можна ж їй Дорівнять красі моїй? На землі за мене кращу Не знайде ніхто нізащо, Це й не чувано ніде!» А воно своє веде, Що царівна ще миліша, Ще рум'яніша й біліша! Що робити? Тут вона, З чорних заздрощів смутна, Кида дзеркальце під лавку, Кличе дівчину Чорнявку І дає наказа їй, Цій прислужниці своїй, Завести царівну в хащі І, живу, напризволяще Під сосною кинуть там На поживу злим вовкам. Хто вгамує бабу гнівну? От, покликавши царівну, З нею дівка в ліс пішла Й так далеко завела, Що царівна догадалась І до смерті налякалась. Почала благать вона: «В чім, скажи, моя вина? Не губи мене, дівице! Коли стала б я цариця Відплатила б чим змогла!» Не бажаючи їй зла, Та царівну не зв'язала, Відпустила і сказала: «Не журися, будь-що-будь!» І пішла в зворотну путь. «Що? – сказала їй цариця, – Де красуня білолиця?» «Там, у хащі лісовій, – Відповіла дівка їй, – Міцно зв'язані їй лікті, Попадеться звірю в кігті – Менш прийдеться їй страждать, Легше буде помирать». Всюди чутка залунала, Що дочка в царя пропала. Не стуляє цар очей. Королевич Єлисей, Помолившись добре Богу, Виряджається в дорогу Наречену врятувать І дружиною назвать. А царівна молодая В лісі темному блукає, Далі й далі в нетрі йшла І на терем набрела. Їй назустріч пес загавкав, І підбіг, і ліг на травку. Йде царівна до воріт – Тихо скрізь. За нею вслід, Лащучися незлосливо, Пес біжить. Вона сміливо По приступках піднялась І за клямку узялась. Двері тихо відчинились, І царівна опинилась У світлиці. Навкруги Всюди лад. В кутку боги, Стіл дубовий під богами, Лави, вкриті килимами. Бачить дівчина, що тут Люди праведні живуть, Знать, не будуть ображати. Та нікого не видати. Обійшла царівна дім, До ладу прибрала в нім, Засвітила Богу свічку, Розпалила жарко пічку, Застелила гарно стіл І лягла собі на піл. От і вечір. В тиші сонній Тут почувся тупіт коней, Входять сім богатирів, Сім рум'яних молодців. Старший мовив: «Що це значить? Всюди прибрано, неначе Хтось в дому порядкував Та господарів чекав. Хто ж це? Вийди, покажися, З нами чесно подружися: Коли літній чоловік, Дядько будеш нам повік. Коли жінка, будь нам мати, Так і станем шанувати. Коли хлопець молодий, Будеш брат нам дорогий. Коли красная дівиця, Будь улюблена сестриця». Тут вона до них зійшла, Їм пошану віддала, Низько в пояс уклонилась, Лагідно перепросилась, Що, мовляв, до них зайшла, Хоч непрохана була. Вмить вони з тих слів пізнали, Що царівну привітали. Посадили у куток, Піднесли їй пиріжок, Чарку повну наливали І на таці подавали. Від зеленого вина Відмовлялася вона, Пиріжок липі розломила Та шматочок відкусила І з дороги відпочить Відпросилась в тую ж мить. Одвели вони дівицю До горішньої світлиці І пішли відтіль гуртом, Щоб заснула тихим сном. День за днем іде, минає, А царівна молодая Все живе серед лісів У семи богатирів. Вранці, ясною порою Браття дружною юрбою Виїжджають погулять, Сірих крижнів пострілять, Руку правую потішить, Сарачина в полі спішить, Або в кримця на скаку Зняти голову важку, Стріться з ворогом заморським Чи з черкесом п'ятигорським. А хазяєчка – вона, В терему сама-одна, Прибере, і наготує, І нічим не вередує. Так ідуть за днями дні, Безтурботні та ясні. Браття всі сестру названу Покохали. Якось рано У світлицю до зорі Увійшли богатирі. Старший каже їй: «Дівице, Знаєш, всім ти нам сестриця. Всіх нас семеро братів, Молодців-богатирів. Ми тебе кохаєм дуже, Як один. Собі ти мужа Поміж нами обери, Нас як-небудь помири, А для інших будь сестрою. Що ж хитаєш головою? Чи відмовить хочеш нам? Чи не по купцеві крам?» «Ой ви, хлопці молоденькі, Братики мої рідненькі! – Каже так царівна їм, – Як неправду я повім, Божий гнів спаде на мене! Що чинить? Я ж наречена! Всі до серця ви мені, Всі розумні та ставні, Кожен кожному з вас рівний, Та є суджений в царівни! Наречений любий цей – Королевич Єлисей». Браття трохи помовчали, Головами похитали. Старший каже: «В добрий час! Ти ж не гнівайся на нас, Словом більш не похоплюся Я про те». – «Я не гнівлюся, – Тихо мовила вона. – А відмова – не вина». Женихи їй уклонились, Потихеньку віддалились, Знов у згоді, як раніш, Стали жити ще дружніш. А тимчасом зла цариця На царівну все гнівиться, Все добріша не стає, А на дзеркальце своє Довго сердилась і дулась, Та нарешті схаменулась, Розшукала й перед ним Давнім звичаєм своїм Красуватись знову стала Й посміхаючись казала: «Здрастуй, дзеркальце! Скажи Та мій сумнів розв'яжи: Чи не я за всіх миліша, І рум'яніша й біліша?» А воно їй каже так: «Ти прекрасна, знає всяк, Тільки є, жива й здорова, Серед темної діброви, У хоромах захисних Та, що краща від усіх!» І цариця налетіла На Чорнявку: «Як ти сміла Обдурить мене? і в чім?» Та призналася в усім. А розгнівана цариця Їй рогаткою грозиться І кладе: або не жить, Або падчерку згубить. Раз царівна молодая Милих братиків чекає І пряде біля вікна. Раптом глянула вона: Пес загавкав, як шалений, То черниченька злиденна У подвір'ї під вікном Відганяє пса кийком. «Підожди, бабусю рідна! – Їй з вікна кричить царівна, – Пригрожу сама я псу І чогось тобі знесу!» Їй відказує черниця: «Ой, дитинонько-дівице! Клятий пес мене злякав, Мало лаття не порвав, Подивись, як він лютує! Вийди в двір!» Царівна чує, Хліб з комори узяла, Та липі з ґаночку зійшла – Пес до неї – гавка, злиться, Не пускає до черниці. А стара підійде лиш – Він злоститься ще страшніш На черницю. «Просто дивно! – Посміхнулася царівна, – Що це так його гнівить? На ж, лови!» – і хліб летить. Хліб жебрачка упіймала. «Дуже дякую, – сказала, – Бог тебе благослови! От за це тобі, лови!» І на ґанок соковите, Наливне та духовите Гарне яблучко летить. Пес як скочить, заскавчить... Та царівна просто в руки Упіймала. «Від докуки Яблучко собі вживай! Бог з тобою, прощавай!» Так черниця проказала, Уклонилась і пропала. До царівни тут мерщій Пес біжить і в очі їй З жалем дивиться і виє, Ніби пеське серце ниє, Ніби хоче їй сказать: «Кинь!» Вона його вмовлять, Пестить ніжною рукою: «Що, соколику, з тобою? Ляж!» В кімнату увійшла, Знову пряжу узяла; Під віконцем прясти стала, Ждать братів, а поглядала Все на яблучко на те, А воно мов золоте, Спілим соком вщерть налите, І рум'яне, й духовите, Медом сповнене ясним, Видно зернятка у нім. Почекать вона хотіла До обіду, не стерпіла, В руки яблучко взяла І до губок піднесла, Потихесеньку куснула І шматочок проковтнула... Раптом, що це? Світе мій! Ніби сперло груди їй, Білі руки уронила, Спіле яблучко впустила, Блимнув погляд з-під повік, І на лавку під божник Тут вона відразу впала І недвижна, тиха стала... Тої самої пори Молодці-богатирі Поверталися юрбою З молодецького розбою. Пес в діброві їх виттям Зустрічає: «Горе нам! – Браття мовили. – Печалі Не минути!» їдуть далі, Прискакали, входять... «Ах!» Пес за ними по п'ятах, Вмить до яблучка... Озлився, Проковтнув його, звалився І відразу здох... Воно, Бач, отруєне було. До царівни неживої, Похилившись головою, Браття з жалем підійшли, Її з лавки підняли, Одягли у пишні шати І хотіли вже ховати – Передумали. Вона, Як ві сні – така ясна, Тихомирне так лежала, Що ледь-ледь не промовляла. Ждали три дні. Але ні! – Спить вона у мертвім сні... І з плачем, в великім жалю, В домовину із кришталю Тіло мертвої сестри Тут кладуть богатирі. Понесли в порожню гору І труну в північну пору До шести міцних стовпів, До чавунних ланцюгів Обережно пригвинтили І навкруг загородили. Старший брат віддав поклін. «Люба сестро! – мовив він, – Спочивай спокійно в гробі! Згасла, жертва чорній злобі, На землі твоя краса; Дух твій приймуть небеса. Ми усі тебе любили, Ждав тебе жених твій милий, Та вінець дістався твій Тільки смерті навісній». Того ж дня лиха цариця, Дожидаючись черниці, Нишком дзеркальце взяла І питання задала: «Чи не я за всіх миліша, І рум'яніша й біліша?» А воно їй каже так: «Ти, царице, знає всяк, На землі за всіх миліша, І рум'яніша й біліша». У далекому краю Нареченую свою Королевич скрізь шукає. Все немає та немає! І кого він не спита, Всюди відповідь не та: Той сміється просто в очі, Той відкаже неохоче; І до сонця під кінець Вдався добрий молодець: «Ясне сонечко! Ти ходиш Цілий рік у небі. Зводиш Зиму з літом щоразу, Всіх нас бачиш унизу. Не відмов мені в привіті! Чи не стріло десь на світі, У якому-будь краю, Нареченую мою?» Ясне сонце відказало: «Ні, царівни не стрічало Я ніколи. Та постій, Може, місяць, родич мій, Десь її на світі стрітив Або слід її примітив». Серце рветься із грудей, – Ночі жде наш Єлисей. Тільки місяць показався – Він услід за ним погнався. «Місяцю, ти, друже мій, Ти, ріжечку золотий! Ти встаєш у тьмі глибокій, Білолиций, ясноокий, І до тебе залюбки Посміхаються зірки. Не відмов мені в привіті! Чи не стрінув десь на світі, У якому-будь краю, Нареченую мою?» Відказав тут місяць ясний: «Не стрічав царівну красну. На сторожі я стою Тільки в чергу-бо свою, Знать, вона без мене, друже, Десь пробігла!» – «Прикро дуже!» – Королевич відказав. Ясний місяць ще додав: «Постривай, про неї, може, Вітер знає. Він поможе. Ти до нього поспішай. Не журися, прощавай!» Єлисей журбу долає, Вітру буйному гукає: «Вітре, гордий володар! Ти ганяєш зграї хмар, Ти хвилюєш синє море, Всюди вієш на просторі, Ти боїшся, вільний птах, Тільки Бога в небесах. Не відмов мені в привіті! Чи не стрінув десь на світі, У якому-будь краю, Нареченую мою?» Каже вітер: «За рікою, За струмистою водою, Є високая гора, В ній глибокая нора; В тьмі, що сповнена печалі, Домовина із кришталю Там прип'ята на стовпах, На чавунних ланцюгах. А навкруг долина рівна... В тій труні твоя царівна». Вітер далі тут помчав. Королевич заридав І пішов, жених нещасний, На свою царівну красну Подивитись ще хоч раз. Він іде; і підвелась Перед ним гора пустинна; Навкруги сумна рівнина; Вхід в горі чорніє тій. Він іде туди мерщій. Перед ним в імлі могильній Колихається повільно Кришталевая труна... В тій труні лежить вона. Об труну, де спала мила, Він ударився щосили, Аж розбивсь кришталь. І вмить Наречена вже не спить, Очі тихо розімкнула, І з полегшенням зітхнула, І спроквола промовля: «Як же довго спала я!» І встає з труни сумної... Ах!.. Заплакали обоє. Він її на руки взяв І з нори попрямував. Під розмову безтурботну Вирушають в путь зворотну; Чутка всюди рознеслась, Що дочка в царя знайшлась! Вдома в ті часи без діла Люта мачуха сиділа Перед дзеркальцем своїм І вела розмову з ним: «Чи не я за всіх миліша, І рум'яніша й біліша?» А воно їй каже так: «Ти прекрасна, знає всяк, Та царівна ще миліша, Ще рум'яніша й біліша!» Як взяла царицю злість – Дзеркальце об землю – трісь! В двері миттю похопилась І з царівною зустрілась – І від люті в той же час Лиходійка вмерла враз. Злу царицю поховали І весілля відгуляли, І були кінець кінцем Наречені під вінцем. Учту справили велику, Що й не бачено від віку! Я там був, мед-пиво пив – Тільки вуса обмочив.