Читати книгу - "Старий і лис, узбецька казка"

Жив собі колись старий чоловік. Бідний-бідний. І був у нього віслюк.

Щоранку до світ сонця вирушав він на своїм віслюкові в пустелю, збирав там хмиз та верблюдячі колючки і возив на базар продавати.

І щоразу жінка давала йому на дорогу двійко свіжих, щойно спечених у казані перепічок.

Одного дня, коли старий їхав до пустелі, шлях йому заступив лис і, відібравши в чоловіка перепічки, в одну мить проковтнув їх. Відтоді нахабний лис не проминав жодної нагоди і щодня забирав у старого його обід. Чоловік нічого не казав жінці, й та щоранку пекла йому перепічки.

І от одного разу старий, їдучи по хмиз, подумав: «А хто сказав, що я маю їздити до пустелі тільки цим шляхом, де мене щоранку оббирає той клятий лис?»– І старий звернув на інший шлях.

Їхав, роздивлявся, а тоді, сидячи на віслюкові, несподівано заснув. Що збудило старого, невідомо, але він прокинувся і обдивився довкола. Бачить: осел спинився неподалік від розлогої чинари. А під самою чинарою сплять сорок девів. Побачивши їх, старий дуже злякався.

А деви ото як заляжуть спати, то сплять звичайно сорок днів. Сьогодні саме був тридцять дев’ятий день їхнього сну, але, зачувши людський дух, деви попрокидалися.

Старий ледве тримався на ногах від жаху.

«Що як вони мене щось запитають? Що їм сказати?» – гарячково міркував він. І надумав: «Скажу, що я янгол смерті Азроїл і що аллах виправив мене на землю, щоб я приніс йому душі сорока девів, які десь тут живуть».

Деви, не спускаючи зі старого ока, запросили його:

– Підійди ближче, батьку. Хто ти такий?

– Я посланець аллаха, янгол смерті Азроїл. Десь тут живуть сорок девів, то їхнім душам час готуватися в путь до аллаха.

«Що нам, горопашним, діяти? – шепотіли вони один одному.– Адже цей старий, виявляється, сам Азроїл!»

Нарешті один із девів запропонував:

– Слухайте, приятелі, пам’ятаєте: батько лишив нам у спадщину золоту ступу й товкачку? Може, віддамо їх Азроїлу, щоб не чіпав нас. Адже наші душі дорожчі від того золота.

– Дорожчі, дорожчі,– пристали всі на цю думку,– але спробуймо підсунути йому тільки ступу, а товкачку до пори до часу залишимо в себе.

На цьому вони дійшли згоди, і один з девів сказав старому:

– Любий Азроїле, ми ось надумали подарувати тобі таку річ, що напевне потішить тебе. А ти вже не чіпай, будь ласка, наших душ.

Старий побачив, що його взяла, та й каже:

– Стривайте, ні про які подарунки я й чути не хочу, мені потрібні ваші душі.

Кинулися деви знову радитись та й постановили, що треба віддати старому не тільки ступу, а й товкачку.

– Послухай, Азроїле, наш батько лишив нам у спадок золоту ступу й товкачку. Ми їх тобі подаруємо, а ти вже змилуйся над нами і не вбивай нас.

Старий погодився й відказав:

– Ну, гаразд, несіть ваше добро і покладіть на віслюка, а гріхи ваші я цього разу прощаю.

Принесли деви свій скарб, поклали на осла, і поїхав старий додому.

«Оце поталанило мені! – міркував він дорогою.– Відтепер не буду хмиз у пустелі збирати. Розіб’ю ступу, продаватиму золото по шматочку та й житиму зі старою без клопоту».

Минуло два дні, і деви на честь свого порятунку влаштували бенкет: у казані, підвішеному над вогнищем за сорок вух, зварили плов і запросили своїх приятелів, вовків та лисиць із найближчих околиць. Був серед гостей і той лис, що відбирав у старого перепічки.

А деви відмовили:

– Мовчи, лисе, мовчи, друже, це ми святкуємо свій порятунок від аллахового посланця, янгола смерті Азроїла.

– І який же він, той Азроїл? – спитав лис.– Треба б і мені знати.

– Старий, з довгою бородою, підперезаний мотузкою, їздить верхи на віслюкові,– пояснили деви.

Як став той лис реготати,– не можна було спинити. А тоді й каже:

– Оце такі з вас деви? Та я в цього діда щодня по дві перепічки одбирав на обід. А оце два дні його не бачу. Мабуть, іншим шляхом тепер їздить, ото й натрапив на вас. Обдурив він вас. Як хочете, я покажу, де він живе. Ходімте.

Деви були такі вражені, не знали, що й казати. А тоді порадилися й виправили п’ятьох сміливців на розвідку. Ідуть деви слідом за лисом, а самі з жаху один одного за хвоста тримають. '

Саме в цей час жінка старого,, наготувавши тісто, каже:

– Старий, піди принеси хмизу, буду перепічки пекти.

Підвівся старий, виліз на дах по хмиз та й зиркнув ненароком на вулицю. А там лис чимчикує, той, що перепічки в нього одбирав, а за лисом – п’ятеро девів сунуть, один одного за хвоста тримають. Злякався старий: «Не зжерли мене деви тоді, то тепер напевне зжеруть. От якби на лиса щось набалакати, девів на нього нацькувати, може, й вивернувся б іще раз».

Так подумав старий і гукнув голосно:

– Гей, лисе, ти, може, вирішив оцими девами поквитатися за борги свого батька? Але я тобі наперед кажу: деви мені не потрібні. Готуй гроші, бо погано буде!

– То це ти нас хотів за батькові борги віддати? – заревів один із девів і, схопивши лиса за хвіст, вдарив ним об землю... Тут лисові й каюк прийшов. А деви вдарилися в ноги й побігли не озираючись назад.

Спустився старий з даху, здер з лиса шкуру й пошив з неї шапку. А п’ятеро девів, засапані, прибігли до своєї чинари і, ледве зводячи дух, розповіли:

– Усе правильно, старий справді аллахів посланець. А лис його боржник і хотів нас за свої борги Азроїлові віддати. То ми того лиса – за хвоста і об землю.

Раді, що порятувалися, деви знову влаштували гучний бенкет, а тоді подалися далі від небезпечного місця.

А що ж старий? Радіє, що позбувся і лиса, і девів. Він і досі ходить у шапці, пошитій зі шкури того лиса.