Читати книгу - "Немає часу на кохання, Анітка Санніфео"

Ніна сиділа на підлозі у кімнаті та гортала сімейний альбом з фотографіями, крадькома змахаючи сльози. 

Вона з любов’ю створювала його, відколи вони з Вадимом одружилися. Фото з весілля, поїздка до мальовничого Санторіні у медову подорож, а ось маленький Сашко, виписка з пологового, перші кроки сина, першій день у садочку, народження молодшої Віки…

Спогади, спогади, спогади…

­­– Мамо, – до її кімнати зайшла донька, – чому ти плачеш? І що ти таке дивишся?

– Сімейний альбом, – зітхнула Ніна. – Хочеш подивитися, якими ви з братом були колись?

– Малі та кумедні, – посміхнулася донька та сіла поруч. – Невже то дійсно я?

– Звісно ж, – кивнула Ніна. – Тут тобі лише два рочки. У тебе були дуже милі кучеряшки.

– Вони й зараз нічого, – розсміялася Віка та поправила рукою пишне волосся. – А це тато, так? – дівчина ткнула рукою в зображення чоловіка.

– Так, – зітхнула Ніна. – За ці роки він навіть ні разу не подзвонив. Випарувався із нашого життя, наче нас ніколи й не існувало. – Ніна відчула як до горла підступив клубок, а в куточках очей скупчилися сльози.

– Мамо, не плач, – Віка обійняла молоду жінку. – Я його майже не пам’ятаю… Але поруч завжди була ти, бабуся та дідусь…

– То й не дивно, тобі тоді було лише три рочки.

– А чому ви тоді розійшлися? Ми ніколи не розмовляли про це, але я бачу, що тобі й досі болить… 

– Час так швидко проминув, – Ніна змахнула сльози. – П’ятнадцять років… Ціле життя, – зітхнула вона. – Ми дійсно про це ніколи не говорили при вас із Сашком. Не хотіли, щоб й ви страждали.

– Мамо, ми ж бачили все, відчували. Я знаю, що тату було байдуже до нас. 

– Він просто обрав вільне життя. Не захотів присвячувати час родині, нервував, коли ви плакали чи вимагали уваги. Звинувачував мене, що весь час із вами та зовсім не піклуюся про нього. Коли йому запропонували вигідний контракт, то він не замислюючись поїхав до Польщі. Але так й не повернувся наприкінці контракту. А потім… Потім прийшов позов до суду на розлучення. 

Я підписала ті кляті папери. Подала на аліменти, але жодного разу так й не отримала ні копійки… 

– Мамо, – спитала знову Віка. – А чому ти так більше не вийшла заміж?

– Не змогла, – зітхнула Ніна. – Та й часу не було на стосунки. Доводилось багато працювати, щоб ви мали все необхідне. І не певна я, що взагалі зможу покохати когось. 

– Дарма ти так говориш, – Віка обійняла маму за плечі.

– Ми з братом виросли й тепер цілком можемо самі про себе подбати. Пообіцяй, що станеш щасливою!

– Для мене головне, щоб ви були щасливі, любі мої, – промовила Ніна, – ви зустрінете своїх половинок, подаруєте мені онуків…

– Ну, мамо! – обурено скрикнула дівчина. – А як же ти? У тебе ще все життя попереду! Невже ти думаєш, що в сорок років треба ставити на собі хрест?

– Кохання треба шукати в молоді роки, а зараз, коли маєш життєвий досвід, то бачиш одні недоліки. Краще вже самій, – зітхнула Ніна.

– А я не згодна. Кохання не залежить від віку, тим більше в нашому сучасному світі. То пообіцяй мені, що у своєму відрядженні ти обов'язково з ким-небудь замутиш!

– Віко! Що то за вислови!

– Добре, добре, закохаєшся! – поправилася дівчина.

– Доню, я їду на цей форум лише на три дні, – Ніна покачала головою, закрила фотоальбом та поставила його на полицю.

– І що? Навіть три дні іноді можуть багато чого змінити.

Віка завжди була романтичною та багато читала, тому молода жінка лише посміхнулася та промовила:

– Життя – то не любовні романи.

Донька лише рукою махнула. 

Вже пізно ввечері, коли зібрана валіза стояла в коридорі, Ніна вліглася в ліжко та замислилася.

А чи дійсно вона вже настільки стара, щоб поставити на собі хрест? Подумаєш, всього лише сорок! Та ще все життя попереду! Однокласниця Дашка он тільки первістка народила півроку тому, а їхня бухгалтерка Надія Степанівна кожні вихідні з чоловіком ходить в ресторан. На побачення. Саме так вихвалялася жінка за ланчем. А їй вже давно за п'ятдесят перевалило.

– Пам'ятайте, дівчата. Сімейний вогник треба підтримувати постійно, не важливо вам двадцять років чи п'ятдесят – влаштовуйте побачення, ходить в кіно, залиште дітей на бабусю, тітку, подругу… Словом, знайдіть можливість побути з чоловіком наодинці , присвятити час один одному, а не побуту. Це і є секрет сімейного щастя!

Чи права вона, судити Ніні було важко. Ті роки, що вони прожили в шлюбі нагадували день бабака. Чоловік не водив її в кіно та ресторани, навіть відмовлявся від сімейного походу в зоопарк разом з дітьми! Все, що вона пам’ятала – це вічне прибирання, прання, турбота про дітей та приготування їжі.

Коли діти пішли в садочок та школу, жінка нарешті вийшла на роботу. Завдяки бабусі, яка наглядала за дітьми, могла багато працювати та забезпечити себе та дітей всім необхідним.

Але чомусь сьогодні, аналізуючи роки, що пронеслись так швидко, Ніні раптом захотілося відчути себе коханою жінкою.