Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"
- Жанр: Романтична еротика
- Автор: Альбіна Яблонська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Камілла
Моя проблема в тому, що я не відрізняю сну від реальності.
Саме тому так сталося. Тоді. Майже п'ять років тому.
— Хто там? — запитувала мама через домофон.
Я стояла на батьківському порозі. Переступала з ноги на ногу. Тримаючи в одній руці парасольку, а в іншій — безглуздий торт. Такий, як любить мій вітчим. З коньячним просоченням коржів. Не думаю, що це задобрить його, але так я хоч зможу побачитися з матір'ю.
Після довгих років сварки і мовчання. Сорому. Агресії. І злості на мене за те, що я так вчинила з братом.
Зведеним братом.
Але він заслужив.
— Це я, — сказала я ніяково в домофон. — Твоя дочка. Камілла.
Через динамік я почула кроки. Мати нічого мені не відповіла, але вже за секунду замок клацнув, ручка прокрутилась — двері були відчинені.
— Боже, Кем... — Вона взяла мене за плечі і хотіла роздивитися краще. — Ти трохи змінилася з того часу, як ми з тобою бачилися востаннє.
— А ось ти анітрохи.
— У тебе... — гладила мама моє обличчя у різних місцях, — у тебе зморшки з'явилися. Ось тут. І ось тут невеличка. Ти сумувала? — поставила мама мені питання, яке відразу змушувало кивнути. Але вона випередила: — Я сумувала. Я страждала без тебе. І дуже рада, що ти тут.
Вона посміхалася на порозі будинку. Все було як раніше.
Хіба що... Я була одна. Без нього.
І це було добре.
— Я теж, мамо. Я теж... Щасливого Різ...
— Щасливого Різдва, — сказала мама одночасно зі мною.
І ми засміялися. Обійнялися. І я зайшла до будинку.
— У вас так смачно пахне. Це ти сама готувала?
— Давай, я допоможу тобі з одягом.
— Я тут подарунок для Дмитрія купила.
Так звали вітчима. Дмитрій Дробінскі. Він мав замінити мені батька, а натомість нагородив виродком-братом. Через якого я не можу тепер нормально жити, нормально спілкуватися з людьми. Особливо з протилежною статтю.
Все перевернулося з ніг на голову, коли Марсель...
— Давай не будемо затримуватись у коридорі, — підганяла мене мама. І вже за секунду я дізналася, чому. — У нас сьогодні гості.
— Гості? — здивувалася я. — Це клієнти Дми...
— Він незабаром приїде. Ти сама все побачиш.
Атмосфера різко розжарилася.
Розуміла, що переживати мені нема чого. Але серце билося, як під допінгом. Пальці дрібно тремтіли, але я все ж таки змогла ними взяти серветку, розкласти її на колінах. Присунути стілець до різдвяного столу. А потім я зробила найголовніше, найважче — підняла погляд на Дмитрія.
Вітчим сидів від мене по діагоналі, але не зводив своїх сірих очей з моєї персони. Серйозний, похмурий, неприємний тип. У нашому тихому містечку його шанують, знають. Він власник приватної клініки та зайнятий політикою. Можна тільки уявити, яким ударом нижче пояса була справа проти Марса. Його єдиного та улюбленого сина, спадкоємця батьківської компанії.
Я звинуватила його у злочині.
Мені було вісімнадцять, було страшно. А він так мріяв мені засадити, що... я сама це зробила з ним. Засадила його за грати. Звинуватила у тому, чого насправді не було.
У реальності.
Але якщо я бачу це уві сні, то це обов'язково трапляється.
Завжди. Без виключень.
— Як твої справи, Камілло? — спитав Дмитрій, дивлячись у тарілку. Не на мене. Мабуть, щоб менше злитися на падчерку в це світле та сімейне свято. — Все добре?
— Все добре. Спасибі за питання.
— Це тішить, — відрізав він шматочок м'яса і відправив його до рота. Став ретельно жувати і дивитись мені в очі. Витримувати паузу перед важливою новиною. І коли серветка промокнула губи, я почула: — Ти пам'ятаєш Марселя? Мого сина...
Це стало тригером.
Я нервово посміхнулася, видала смішок. Але він межував із істерикою.
— Чи пам'ятаю я Марселя? Чи я пам'ятаю вашого сина? Чи пам'ятаю я цю тварину, якій місце на зоні?
Мати сиділа і мовчала. Розуміла, як мені важко жити з таким тягарем на серці. Адже я збрехала, щоб захистити себе. Інакше він би це зробив.
Мій брат зробив би це — сто відсотків.
Марс зробив би зі мною ЦЕ.
Але вона ніяк не реагувала. Тим часом я не стрималася — втратила пару сліз, потім їх витерла рукою. І трохи заспокоїлася.
— Пригадуєш, так? — супився вітчим.
Для нього моїх страждань не існує. Він їх не бачить, не відчуває. Не вірить їм. Насправді мені ніхто не вірить. Всі упевнені, що я занапастила життя хлопцеві, який навіть мухи не образив.
Втім, із мухами так не чинять, як робив він зі мною. У тому сні. Я пам'ятаю його яскраво, в дрібних деталях. Можу навіть розповісти.
— Так, пригадую. Такого не забути.
— Ну от і славно, — кивав батько чудовиська. — Бо він зазирне до нас на вогник. Я запросив його на вечерю. Адже... він мій син. Марсель має незабаром з'явитися. Ось його місце. Поруч із тобою.
Руки почали тремтіти ще більше.
— Що? Я... як? Адже він... Це правда? — дивилася я на маму. — Цього не може бути. Він мав сидіти ще півроку.
— Хм, — усміхнувся Дмитрій, — хіба ти не чула?
— Про що? Про що я мала чути?
— Твій чоловік тобі не казав? — здивувався мій вітчим. — Я був певен, що він скаже... Амністія до Дня подяки. Він вийшов раніше.
Тієї миті я почула кроки. Важкі, налиті чималою вагою та впевненістю у кожному русі.
Я боялася озирнутись, але впізнала це відчуття. Його не було з того часу, як я обманом засадила брата за грати. Щоб він мене не зробив своєю. Набрехала суду, що він намагався. Робив усе, щоб позбавити мене невинності. А врятував мене шериф, в останню мить.
Зрештою Марса посадили на п'ять років. Рідна мати та вітчим відвернулися. Усі вважали мене відьмою. Але не Джош, не шериф. Тепер я під його захистом.
Була.
Поки не повернувся мій демон.
— Давно не бачились, Камілло. — На моє плече лягла рука. Усі пальці в тату, залиті тюремним чорнилом. Раніше вони не були такими. Але це точно був він. Тільки гірший. І зліший. Сильніший. Я створила собі прокляття, якого не уникнути. — Я сумував за тобою.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Його жага, Альбіна Яблонська», після закриття браузера.