Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Камілла
Тіло накрило дрібним тремтінням.
Він стояв за спиною і дихав мені в потилицю. Наче нюхав моє волосся, мій запах. Було схоже на звіра, на вовка. Або ведмедя. Втомленого, який нещодавно виліз із барлоги. Він прокинувся від сплячки і хотів поїсти. Він люто хоче їсти.
Голодний. Звір.
— Марс? — заплющила я очі. — Тільки не ти. О боже...
Щільно мружилась і знову підводила повіки. Усе намагалася переконати себе, що то сон. І нарешті прокинутися, повернутись у реальність. Але не допомагало, нічого не змінювалося. Я щипала себе за руку, відчувала біль.
Втім. Хіба це біль? У світі є набагато страшніші речі. Одна з них станеться цієї ночі, я певна. Адже він не просто так прийшов сюди. Він знав, що знайде мене одну без захисту. Без Джоша.
Легка здобич.
— Марсель! — підвівся вітчим і хотів обійняти свого сина. — Скільки літ, скільки зим. Ти нарешті вдома...
Марс важко зітхнув, провів зворотним боком долоні по моїй щоці. Було таке відчуття, ніби йому нецікаво все довкола. Він з'явився не для цього, не заради індички на столі. І навіть не заради батька, він його навіть не обійняв. Просто проігнорував і сів біля мене. Поруч. На відстані витягнутої руки.
Я відчувала його запах.
Пахло цигарками, одеколоном. Чимось дивним, трохи лякаючим. Але не мерзенним на запах. Швидше... чимось невідомим та порочним.
То була небезпека. Нею пахло від Марселя, наче алкоголем. Немов запах міцного спирту. Горілки. Або віскі. І що більше ти вдихаєш це повітря, то важче дихати. То важче залишатися тверезою. Адекватною.
Мені хотілося встати та втекти. Кинути все. Стрибнути в машину і мчати від цього місця якнайдалі.
— Батьку, — підняв він склянку, майже до краю наповнену джином, — Маріє, — кивнув він моїй матері. — Кем... — назвав він моє ім'я, не глянувши у вічі. — За вас. За цю довгоочікувану зустріч.
Після цих слів Марсель спустошив склянку, вливаючи в рот грамів сто алкоголю.
Ще мить — і скло прозоре, стоїть біля мене, біля моєї тарілки. Їсти тепер зовсім не хочеться. А він важко дихає і дивиться на моє коліно. Від цих відчуттів мурашки по шкірі.
Кожен вдих і видих цього покидька — немов привід взяти зі столу ніж і встромити йому в серце. В ці тверді, накачані штангою груди. І прокрутити кілька разів, щоби було дуже боляче. Просто до відключки боляче. Я хотіла заподіяти Марселю біль, як це зробив він зі мною. Якось.
— Ем... — було незатишно Дмитрію. — Давайте поговоримо про щось. Марсе, розкажи, які у тебе плани...
Але всі мовчали, душевного прийому не вийшло. Та людина, яка ввійшла сьогодні до будинку — вона була не тим Марселем. Він взагалі не був схожий на людину. Швидше відплата за гріхи. Як уже скоєні, так і можливі.
Я сиділа і мовчала, як і решта. Все не могла повірити, що він поряд. Стільки років минуло. Мені здавалося, що нас більше нічого не зв'яже. А тепер ми сидимо за крок від скандалу, від чогось їдкого, токсичного. Мені було страшно.
— Мамо, я краще піду.
Вставши з-за столу, я спробувала уникнути розмови. Але він узяв мене за руку.
Велика сильна долоня схопила за зап'ястя і залишила мене на місці, не дозволила піти. Хоч би як я намагалася вирватися.
— Сядь, Камілло. Посидь біля мене. І розкажи, як ти жила весь цей час. Ти так само бачиш сни про майбутнє? Тебе не покинула твоя... — зробив він паузу, щоб процідити потім, — "сила"? Ти так само псуєш людям життя, розповідаючи те, чого ще не трапилося?
Він силоміць нахиляв мене до столу. Я стиснула зуби, намагалася протистояти, але його хватка як замок. Ніби якір, що тягне на дно.
Відчуваючи, як ноги гнуться в колінах, я піддалася і сіла на місце. Але не наважувалася на нього поглянути. Хоча Марс явно дивився на мене. Свердлив мене жахливим поглядом. Весь у наколках, дивних знаках. Чорний хрест на руці. Виглядав як Сатана, справжній біс із того світу.
Він прийшов по мене. Невже мені тепер не вирватися?
— Мені треба зателефонувати, — трясла я судомно підборіддям. — Так. Я обіцяла зателефонувати своєму чоловікові. Вже. Прямо зараз.
Це його відлякає. Має якось допомогти. Це тут я беззахисна, а варто мені доїхати до дому, як Джош приставить йому пістолета до скроні. Нехай спробує хоч рипнутись при ньому.
— А чому він сам не приїхав? — спохмурнів вітчим і склав руки будиночком. — Чому ти тут без Джоша?
— Ну... Він сьогодні зайнятий.
— Що, знов на чергуванні? — На обличчі у Дмитрія була усмішка. — Усе працює та працює. Такий трудоголік... Марсель, — звернувся він до сина ,— ти знаєш, що Камілла тепер із Джошем Фінчером? З тим самим, що засадив тебе до в'язниці.
Він це спеціально робив. Ото вже було, в кого піти. Мій вітчим просто знущався, для нього це була вистава, розвага. Він хотів подивитися, як я втрачаю контроль над собою, як я плачу, впадаю в істерику. Кричу і тікаю у сльозах.
Втім, уже за мить все круто змінилося.
Краще не стало — стало лише гірше.
— Любий, — просила мама бути м'якше, — ну не треба так.
— Не перебивай, Маріє! Я хочу, щоби він знав! Щоби син побачив, яка вона хитра лисиця...
— Стулили рот обидва! — гаркнув Марс.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Його жага, Альбіна Яблонська», після закриття браузера.