Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Метро. Година пік. З перестуком коліс вагон рухався в тунелі звичним маршрутом нікуди не поспішаючи і тримаючи звичну швидкість, поспішали лише ті, хто був всередині вагону: на роботу, на навчання чи в своїх справах.

Хтось дрімав або слухав музику й мимоволі піддавався спогадам. Хтось занурився в книгу, від якої на очах виступали ледь помітні сльози. А дехто вирішував важливі питання із самого ранку в телефонному режимі й, намагаючись перекричати гуркіт коліс, голосно розмовляв.

Всередині маленького вагону були зосереджені багато маленьких світів. Та всесвіт і думки Мирослави щось обірвало в одну секунду, немов голка пронизала тіло. Вона здригнулась усім тілом і не могла зрозуміти причини. Було відчуття, ніби за нею хтось стежить, але не може втямити, хто й звідки. Раптом стало мало кисню, і тому довелось розстібнути пальто та ослабити шарф на шиї, бо вже закладалось відчуття, що вона ось-ось втратить свідомість, і поки потяг під’їжджав до станції, дівчина, вхопившись за поручень, вже ледве трималася на ногах. Відчинились двері, і повіяло свіжим повітрям, це дало можливість трішки прийти до тями.

Вранішні поїздки в метро ще та пригода.

Вийшовши з вагону, Мирослава попрямувала до ескалатору. Гнітюче відчуття, що щось неприємне повинно відбутися, супроводжувало із самого ранку. Варто було вийти з метрополітену на вулицю, як хтось штовхнув її в плече. Вона, ледве не втративши рівновагу, пробурмотіла собі під ніс і між натовпом просунулася вбік. Діставши із сумки мобільний телефон, написала подрузі й відразу отримала повідомлення, що вона буде через кілька хвилин. Не витрачаючи часу, попрямувала до кафетерію за ранковою кавою. Доки чекала замовлення, зателефонувала матері.

— Привіт, моя люба, — почувши в слухавці голос мами, Міра усміхнулася. — Як ти?

— Все нормально. Чекаю Христинку в кафетерію, — втомлено відповіла. — Ти як?

— Краще б пішаком дійшла до роботи, ніж тирчати в заторі довжиною в життя. До речі, ти сьогодні прийдеш? Бабуся ще й досі бубнить через те, що ти переїхала.

— Мамо, я живу на сусідній вулиці, — хмикнула Міра й, попрохавши матір почекати, забрала дві кави. Поставивши їх на стіл, знову взяла слухавку. — Сьогодні не знаю, чи прийду, адже після пар тренування.

— Якщо ти сама не прийдеш, тоді чекай гостю, — засміялась у слухавку мама, і Міра підтримала її сміх.

Побачивши, як у кафетерій зайшла Христина, побажала мамі гарного дня й попрохала обійняти бабусю від її імені. Подруга, обійшовши двох юнаків, які виходили з приміщення, лукаво усміхнулася й обернулася. Міра, помітивши це, хмикнула й подала подрузі каву.

— О, дякую. Ти найкраща. Це саме те, що я хотіла. Вранішня кава краще ніж… — надпивши каву, широко всміхнулася. — Хоча ні, не краще. Але упустимо цей момент.

— Маєш втомлений вигляд, — вигнувши брови, сказала Міра.

— Подруго, ти на себе у дзеркало дивилася? — підморгнувши, запитала Христина. — Синці під очима. Розтріпане волосся. Ти маєш не кращий вигляд, ніж я. Вночі було не до відпочинку? Зізнавайся.

Мирослава закотила очі й, взявши свою каву в стаканчику, першою вийшла з кафетерію.

— Краще б відпочивала, — позіхнувши, відповіла. — Кілька тижнів погано сплю.

Христина, поправивши своє довге біляве волосся, насупилася.

— Я вже подумала, що ти ночами… ем, як би так культурно сказати, відпочиваєш із Тарасом!

Мирослава хмикнула.

— Корніловим? Із чого ти це взяла?

— Я помітила, що він останнім часом якось дивно на тебе дивиться. І тому подумала, що в тебе з ним романтік.

— Христино, не вигадуй! — фиркнула Міра.

— Вовченя не друг.

— Що ти сказала? — не очікувавши таких слів від подруги, зупинилася.

Христина знизила плечима й, схиливши голову набік, сказала:

— Я вчора випадково почула в деканаті, що до нас переходить по обміну студент із Румунії. Дуже дивно, що наприкінці року.

Мирослава інстинктивно стиснула стаканчик, і кілька крапель попали на пальто. Важко зітхнувши, закотила очі й, поглянувши на верхній одяг, пробурмотіла:

— Просто чудово.

— Хей, ти йдеш? — розвівши руками, вигукнула Христина.

— Іду! — викинувши напій у сміттєвий бак, відповіла Міра.

Перед парами, доки Христина заплітала Мирославі два колоски, дівчата в аудиторії не вгамовувалися розповідати про нового студента. Всі в один голос говорили, що він красень. Міра, зітхнувши, оглянулася й зустрілася поглядом із Тарасом. Хлопець, розсівшись на лавці, з-під лоба поглядав на Міру.

— А я говорила, що він на тебе дивно дивиться, — прошепотіла Христина. — Краще тримайся від Тараса та його друзів подалі.

— Він та інші хлопці наші однокурсники. І також ми разом ходимо на фехтування. Тому триматися від нього подалі — це значить перевестися в інший університет? — поглянувши на Христину, сказала Міра.

— Твоя іронія інколи доводить мене до божевілля, — закотила очі дівчина.

— Я тебе також люблю, Христю, — обійнявши подругу, промовила Міра.