Читати книгу - "Кохання на замовлення, Ясміна Лав"

Тереза

Літо. На вулиці тепло, яскраво сяє сонце, небо чисте та безхмарне. Вдихаю прозоре повітря на повні груди. За останній рік, мабуть, вперше вільно дихаю. Причина? Я щойно звільнилася з роботи.

Залишила позаду місце, яке зненавиділа всім нутром. 

Не дивлячись на те, що обожнюю свою професію та живу нею, з рестораном, який залишився за моїми плечима у мене не склалося. Хоча... якраз заклад тут ні до чого.

— Терезо! — мене гукає Даша.

Дарина — моя подруга. Дівчинка, з якою ми здружилися саме у "Фердинанді". Обидві працювали на кухні помічницями. Потім Дашка перейшла до зали, а мене поставили на місце су-шефа.

Почувши її голос, зупиняюся та чекаю, поки наздожене.

— Ну куди ж ти, Терезо? Може, передумаєш? — обіймає мене подруга.

— Ні, Дашко. Я не повернуся.

— Але що ти будеш робити? Як же квартира? А кредит? Їсти ти що будеш, врешті-решт?

— Дашо, не насідай. Я не можу повернутися, ти це чудово знаєш. Він не зупиниться. А якщо я не погоджуся добровільно… — тілом біжить тремтіння, і я замовкаю.

Вона ховає очі, опускає голову. Чудово розуміє, про що я кажу. Знає, якщо не сьогодні, то завтра… я б втекла звідти.

— Все знаю. Але що ти збираєшся робити? — стурбовано питає Дарина.

— Ходити на співбесіди, — широко усміхаюся, щоб приховати, в який я себе загнала глухий кут.

— Будь ласка, телефонуй мені. І слухавку підіймай, коли я набираю. А то знаю я тебе.

— Обов'язково. — обіймаю подругу.

— Все, я побіжу. Якщо Дмитро помітить...

— Все, біжи. Бувай, — цілую подругу в щічку на прощання, і вона швидко йде до ресторану.

Востаннє дивлюся на ресторан, у який рік тому заходила з величезними мріями, та обертаюся в інший бік. 

Що ж, почнемо нове життя. Все вийде, треба тільки вірити.

Та весь мій ентузіазм зникає буквально за годину. Оскільки саме через такий час я добираюся до своєї орендованої квартирки.

— Дівчино, послухай. Ти вже другий місяць не оплатила оренду. Ти гадаєш, що я пожалію сирітку і дозволю жити тут безплатно? — шипить хазяйка квартири, махаючи перед моїм носом запасними ключами, якими не соромиться користуватися.

— Розо Василівно, я все розумію. Обіцяю, віддам вам усе, що заборгувала.

— Звісно, віддаси. Я не збираюся нічого пробачати. Тому… — стріляє очима жінка. — У тебе два дні. Або ти все віддаси, або ж звільняєш мою квартиру.

— Але ж... Будь ласка. Розо Василівно, як я знайду гроші за два дні?

— Нічого більше слухати не буду. Два дні. Я все сказала. А не заберешся — викличу поліцію.

— Я зрозуміла, — опускаю очі.

Жінка йде, залишаючи за собою шлейф нудотно-солодких парфумів. А я так і залишаюся на сходовому майданчику перед темними дверима квартири.

Швидко намацую в сумочці ключі, відмикаю замок і проходжу вузьким коридорчиком. Опускаюся на дерев'яний стілець у малесенькій кухні. Пробігаю очима по світлих тумбочках, невеликому холодильнику, темній плитці під ногами. Тут стара, побита мийка, пошарпані шпалери, стеля в розводах, які просохли та залишили бруд.

Закриваю долонями обличчя.

Наскільки б не була убогою ця квартира, але більше йти мені нікуди. Я не маю ані грошей, ані роботи. А зараз стану ще й безхатьком.

Хочеться плакати, але не буду. Не буває ситуацій, з яких нема виходу. 

— Залишилося тільки його знайти, — кажу тихо, підгинаючи під себе ноги.

До самого вечора сиджу у своїй кімнаті. Телефоную без зупинки на всі оголошення про роботу. 

Шлунок дає зрозуміти, що час хоч щось в нього закинути. Тому відштовхую газети на середину ліжка, зверху кидаю мобільник і плетусь на кухню.

Відчиняю холодильник, наперед знаючи, що там побачу. На нижній поличці засохлий, дешевий шматочок сиру, перед очима — розкрита пачка масла. З тумбочки дістаю шматок хліба. Що ж, померти з голоду вже не вийде.

Роблю кілька невеликих бутербродів, або щось схоже на них. Наливаю в чашку кип'яток, закидаю пакетик чаю та повертаюся до кімнати.

Заштовхую в себе сухий хліб, запиваю гірким напоєм. На жаль, цукру в мене також немає. 

Мою увагу привертає дзвінок мобільного. 

— Так, Дашуню. Слухаю, — відставляю тарілку.

— Як справи, подружко?

— Ми бачилися кілька годин тому.

— Так. Кілька годин. Тому я й питаю, як у тебе зараз справи?

— Не питай краще.

— Роботу не можеш знайти?

— І з квартирою проблеми. Хазяйка дала мені два дні.

— Терезо, якби я могла чимось допомогти...

— Заспокойся.  Хіба ж я не знаю твоєї ситуації. 

З Дашкою ми близькі й у неї в житті не набагато краще становище, ніж у мене. Якби вона мала змогу, то допомогла б мені.